Володимир

Чим вище пiдiймались вони, тим ширший виднокруг вiдкривався iхнiм очам, князь i воевода бачили в затоцi Ільменя сотнi лодiй i учанiв з Новгорода i п’ятин, далi гойдались на хвилi лойви i шнеки варязькi.

З гори видно було i шлях, яким воi мали вирушати за Волок, – блискуче плесо озера Ільмень, густi зеленi лiси на його берегах, з iншого боку темнiв над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина.

На требищi вже все приготували для жертви – високо в небо впинались вiсiм довгих вогняних язикiв кострищ, жерцi щосили били в бубони й бряжчали мiдяними дзвониками, ревла худоба.

Перинь-гора не могла вмiстити всiх воiв, i тому князь велiв складати жертви скрiзь на березi. Єм, водь, саамi й комi[70 - Єм, водь, саамi, комi – пiвнiчнi племена Русi.], що iхали на рать з своiми богами й шаманами, поклали там окремi кострища, виставили перед ними богiв – дерев’янi чурбаки з витесаними на них очима, жiночими грудьми й просто срамними мiсцями, – пiд удари бубонiв, вискалюючи зуби, танцювали бiля них, через що новгородцi навiть потай смiялись.

На вершинi Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирiзувалась на тлi голубого неба пошерхла вiд сонця i вiтрiв, темна вiд диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним i наокруг нього стояли такi ж темнi, вирiзанi з дерева чи висiченi з каменю боги п’ятин Святовит, Бiлбог, Триглав – подоба чоловiка й жiнки з головою на плечах, головою в грудях i ще однiею головою у дiтородному закутку – i навiть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, – це були тi боги, яким вiки молились люди в Новгородi, в землях водi, емi, саамi, комi, а за ними стояла пiвнiчна, язичеська Русь.

У цей день i годину за князя Володимира i всiх воiв, за перемогу над Ярополком молились ще в одному мiсцi в самому городi – там у невеликiй християнськiй дерев’янiй церквi Іоанна на Опоках вiд жаркого вогню свiчок двiчi починалась пожежа.

Князь Володимир у глибокiй задумi стояв перед богами, мовчали замисленi воеводи позад нього, тихо було скрiзь на горi i внизу над Ільменем.

А потiм загримiли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерцiв, конаючи, хрипiли й рили землю ногами воли й конi, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усiма вогнищами заклубились темно-сизi дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз.