Володимир

Але чи прийме Гора Добриню? Вiн згадав лiта, коли був гриднем у дружинi князя Святослава, сотенним, став, нарештi, воеводою-уем Володимира. Що жде його, коли вiн приiде в Киiв з Володимиром? Князь – дужий, вiн пiшов у отця свого, скорить Гору, але хiба князi давно, а нинi й поготiв не схиляли голiв перед всемогутньою Горою? Коли ж навiть князi мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добринi, вiн i колись вiдчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воеводства.

У Новгородi Добринi вiльнiше, тут вiн рiвня всiм боярам i воеводам, стоiть над ними, бо е правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.

– Дуже уболiваю я, княже, – важко зiтхнувши, промовив Добриня, – що не береш мене з собою, бо там я анi сил, анi самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгородi… Пам’ятай, княже, що аки воiн твiй сидiтиму тут, блюстиму стiл, все робитиму по твоему слову.

Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слiд сказати князевi правду про себе й сестру Малушу – тому легше буде, коли знатиме, що в Новгородi сидить не посадник тiльки, а брат його матерi, рiдний дядько, Добринi ж буде бiльше честi й слави…

Проте це була одна тiльки мить. А що подумае i що скаже Володимир, так пiзно почувши цю правду? Може, – Добриня зовсiм розгубився, – князь не залишить його тодi в Новгородi, а вiзьме з собою?

Нi, краще мовчати, бути посадником у Новгородi, де в нього е терем, дворище, земля, жона, буде вiн вiднинi хазяiном i княжого двору в Ракомi.

– Прощавай, княже! Щаслива путь! – тiльки й прошепотiв вiн сухими устами.

6

За Новгородом, там де Волхов-рiка з’еднуеться з Ільмень-озером, е гора, що за тисячу лiт трохи притерлась на макiвцi й осипалась на схилах, але однаково височiть ще й досi.

У тi ж часи на вершинi гори Перинь втрамбовано було, як тiк, широке требище, посеред нього на кам’яному пiдмурку височiла дубова постать Перуна, навкруг – богiв п’ятин новгородських, а на вiсiм кiнцiв вiд них, немов пелюстки страхiтливоi квiтки, день i нiч палали кострища[69 - Кострища – жертвеннi вогнища.

Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велiв воiнству зiбратись на березi Ільменя, сам прибув туди й з воеводами став пiдiйматись на гору.