Володимир

– От i все готове, воеводо мiй, тепер i в дорогу, – почав Володимир. – Довго я думав про Киiв, рвався туди, хотiв там бути, але не так, як нинi.

– Чого печалишся, княже? – пiдiйшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. – Ти iдеш на праве дiло, захищаеш закон i покон отцiв своiх, маеш з собою воiнство незлiченне, певен я, що приеднаються, стануть пiд твое знамено й полуденнi землi.

– Це все так, Добрине, i коли б не вiрив, то й не пiшов би, але скiльки кровi доведеться нам пролити, навiщо Ярополк почав усобицю в землях, навiщо накликав хмари на Русь?

Обидва вони, стоячи бiля вiкна, бачили полуденне небо.

Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.

– Мушу йти! – промовив вiн. – Нехай Перун благословить все мое воiнство.

– Не печалься, княже, – не сам будеш, я завжди з тобою.

Вiн узяв руку Володимира й мiцно стиснув ii.

– Нi, Добрине! – вiдповiв йому князь. – Я тебе не кличу в цю дорогу.

Воеводi стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думае брати його з собою?

– Я люблю Киiв, – поволi говорив Володимир, – за цi ж лiта полюбив Новгород… І як iх не любити? Киiв – отчина моя, а вспоiв мене й вскормив, як рiдного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усi п’ятини землi, людей полунощних, що мають суворi лики, але теплi серця.

– Цi люди люблять такожде й тебе, – сказав Добриня.

– От через це й не хочу я, – нiби не чуючи його слiв, вiв далi Володимир, – залишити iх сиротами… Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Днiпрi, а тут кожного дня можуть посунути свiони, чорнi булгари.

– Добре робиш, княже, – згодився Добриня, – що печешся про Новгород, полюбив i я його.

– Думаю, – подивився на Добриню Володимир, – що треба менi залишити в Новгородi посадника свого, якому вiрю.

– Так i зроби, княже!

– Роблю, Добрине, а тому залишаю в Новгородi тебе.

– Мене?

– Так, мiй вуйку й воеводо!

Добриня довго мовчав.

Вiн хотiв би пiти з Володимиром – похiд обiцяв йому честь i славу, в полуденних землях iх ждала перемога.

Правда, Добриня непокоiвся, думаючи про Киiв. Володимир, – вiн вiрив у це, – переможе Ярополка, сяде на столi отця свого, Гора, яка нинi схиляеться i служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.