Володимир

– Князь Регволд, – рiшуче почав Михало, – сказав, що його дивуе грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород i Полотськ однаково древнi землi, древнi однаково в них князi й боярство, i якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити… Гординю нiс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, вiн сказав, що вiльний обирати, з ким йому iти – з Новгородом чи Киевом.

– І вже вiн обрав?

– Так, княже, обрав, бо дiе в’едно з Ярополком-князем.

Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помiтив, як клiпае воевода очима.

– Що ж ти замовк?

– Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу – стригли бороди.

Михало показав князевi i мужам свою набагато коротшу, нiж ранiше, бороду.

– І на тебе вони образу клали, – закiнчив Михало. – Князь Регволд велiв нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабинi…

Блiдий сидiв на стiльцi князь Володимир, i тiльки покладенi на поручнi стiльця пальцi рук, що стиснулися в кулаки, свiдчили, як вразили його слова воеводи.

І вiн дiждався. Ось один з бояр пiдняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потiм устав, ступив уперед, i всi побачили старого Скордяту – з перетятим шрамом чолом, слутого[68 - Слутий – слiпий.] на одно око.

– Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, – промовив Скордята, – но такожде i боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що вiн дiе в’едно з Ярополком-князем… Що ж, зане так, ми пiдемо на Ярополка й Регволда…

– То правда, правда! – загомонiли всi в палатi.

Смутне, посiчене обличчя Скордяти перекосилось, едине око блищало хижо.

– А ще я скажу, – закiнчив вiн, – що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, – звернувся вiн до Володимира, – то й веди нас тепер за собою.

– Поiдемо! Веди нас, княже! За Русь! – кричали воеводи й бояри.

У палату долинули протяжнi звуки дзвону, – збиралось вiче. Князь Володимир устав, щоб iти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рiвно, дужо.

Пiсля вiча Володимир говорив у своiй свiтлицi на верху терема з Добринею.

Була нiч. Князь стояв бiля розчиненого вiкна, крiзь яке вливався багатоголосий крик, шум з лодiй, далекий смутний спiв.