Володимир

І нiхто не знав, що воевода Володимира мае iншу, свою думу – раз i другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив i обдивився дщер його Руту, темноi ночi, як велiв покон, умкнув ii i запер у своему теремi, а там дiйшов згоди зi старим Волдутою. Так Добриня порiвнявся з найбагатшою людиною в Новгородi, а князь Володимир зробив йому вiд себе пожалування: дав землi на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну.

3

До Новгорода прибули гонцi з Киева, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку iм велено було вiддати тiльки в руки Володимиру.

Вiн прийняв гонцiв, узяв у них грамоту, прочитав ii i, сказавши, що вiдповiдь князевi Ярополку пошле своiми гонцями пiзнiше, вiдпустив iх.

Того ж дня гонцi Ярополка виiхали назад до города Киева, князь же Володимир велiв Добринi зiбрати у Великiй палатi свого терема все боярство й воевод Новгорода.

Темна, похмура, вогка Велика палата у теремi княжому над Волховом-рiкою, крiзь вузькi загратованi вiкна сюди й удень ледь пробиваеться свiтло, зараз i його немае – за стiнами терема вже нiч.

Але князь Володимир поспiшае, на нiч не глядя, вiн велiв зiбратись усiм воеводам i боярам, старцям, градським, посадникам з п’ятин, аще вони лучаться в Новгородi. І вони прийшли сюди – стоять, спочивають на лавах, сидять навпочiпки попiд стiнами.

Горять, коливаються, закручуються язиками вогнi свiтильникiв, у жовтуватому iх промiннi виступають засмаглi бородатi обличчя, золотi гривни на шиях i чепи на грудях, срiбнi держаки посохiв, вузлуватi руки, стiни, що складенi з товстих колод, сiра конопать мiж ними.

У палатi терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стiнах виступають срiблястi зерна роси. Гуде пiдлога, по нiй гупають i гупають важкi кованi чоботи, в руках у волхва Ємця глухо рипнув бубон i забряжчали золотi пiдвiски.

– Чолом тобi, княже! – прокочуеться в палатi.

Князь стоiть бiля важкого, рiзьбленого з чорного дуба стiльця на помостi, пiд стiною ошую вiд нього зупиняються Добриня i ще кiлька бояр, що ввiйшли в палату з ним разом, вiчник[51 - Вiчник (у Киевi – ларник) – писар того часу.

– Бояри моi, воеводи, мужi, посадники з п’ятин! – звертаеться до всiх князь Володимир. – Пiзня година, спати час, але не сплю сам, покликав i вас, одержав нинi грамоту вiд киiвського князя Ярополка.