Володимир

Вiн зупиняеться на якусь хвилину, виймае з-за вилоги лiвого рукава грамоту, пiдносить так, що всiм видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгортае й не читае – кожне слово цiеi грамоти, либонь, записане в його серцi, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нинi – вперше за всi лiта – князя киiвського Ярополка своiм братом.

– Князь киiвський Ярополк, – каже далi Володимир, – пише менi, аби iхав я до Киева, негоже нинi, пише вiн, мати на Русi два князi, уже ми, – пише Ярополк, – зумiемо правити землею з города Киева…

– Хто це «ми»? – вириваеться в темному кутку палати.

– А Новгород що ж, не може мати свого князя? – глухо лунае ще один голос.

Князь Володимир пiдводить голову й дивиться в пiвтемряву, нiби хоче пiзнати, хто запитуе. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання.

– Про кого думае князь Ярополк, – вiдповiдае вiн людям, – всi ви, мужi моi, знаете. Уже ранiше повiдав я вам, уклав вiн любов i дружбу з iмператорами ромеiв, учинив мир з печенiгами, нинi думае, либонь, спертись на них.

– Пускае ромейськi мечi в нашу землю? На печенiгiв спираеться? Але ж ми iх сюди не пустимо. Про кого вiн думае? Що каже про Новгород?

Крики в палатi нагадують буйний потiк, що кипить, вируе мiж скель, вириваеться з берегiв.

– Князь Ярополк пише про нас, – вiдповiдае Володимир, – у Новгородi бути надалi, як i скрiзь на Русi, посаднику моему…

Князь Володимир замовкае, мовчить усе боярство й воеводи, у палатi стае так тихо, що чути, як потрiскують гноти свiтильникiв, а одразу за стiнами шугае вiтер.

І враз зборище проривае. Першим встае жрець Ємець – вiн викидае вгору свiй бубон, кiлька разiв б’е в нього, бряжчить золотими пiдвiсками, за ним схоплюються з лав, б’ють посохами об пiдлогу старцi громадськi й мужi, враженi тим, що почули, хапаються за крижi мечiв воеводи.

– Не буде так, як замислив Ярополк, – чути багато голосiв. – Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи свое слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!

У зливi голосiв, що наповнюе палату, важко щось добрати.

– Мужi новгородчi! – звертаеться вiн. – Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужi новгородчi…

Тодi наперед протискуеться, пробиваючи собi шлях руками, а то й кулаками, воевода Михало. Нiхто не гнiваеться.