Володимир

Аще брати твоi робитимуть по покону отцiв – будь в’едно з ними…

Вiн говорив це, знаючи, що iде, може, на останню криваву сiчу, на смерть, розумiючи, як важко буде жити без нього Володимиру – сину Малушi.

І Володимир робив так, щоб виконати батькiв загад. Ідучи до Новгорода, та вже й там, вiн спочатку боявся цiеi полунощноi землi – часто з великим болем згадував Киiв – там була його отчина, там жив його батько, десь там була i мати його Малуша.

Юний Володимир пiсля розмови з батьком дуже часто думав про неi.

Одного разу вночi вона навiть приснилась йому. Це було дивно, вiн же нiколи-нiколи в життi ii не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим свiтанням забувся увi снi, мати тихо, щоб нiхто не почув ii крокiв, увiйшла до палацу, зупинилась бiля його ложа, схилилась так низько, що вiн чув дихання й стогiн, який зiрвався з ii уст, поклала руку – дуже теплу й нiжну – на його голову… Прокинувшись, Володимир сiв на холодному ложi, дивився на сiре вiкно, думав – яка ж вона, його мати?

Пiзнiше вiн менше i не так уже болiсно думав про Киiв, – велика земля Новгородська, на полуднi впираеться в Полотську волость, на заходi тягнеться до Ємi й Чудi, на сходi до Мезенi й Печори, в полунощнi береги ii б’еться суворе Крижане море; много язикiв i племен живе в нiй, княжi й боярськi погости стоять скрiзь – на Водi, Невi, Онезi, в племенах саамських, ненецьких, комi; велику дань збирае в них князь i бояри, двi тисячi гривень по ряду мусить дати Новгород тiльки киiвському князю.

А земля ця й неспокiйна, – за морем Варязьким точать i точать мечi проти Русi свiони, на Ітилi-рiцi за Унжею сидять чорнi булгари, з полунощi, з Крижаного моря, тiльки й пильнуй – налетять нiмцi, варяги, а то й англiйцi.

І уже кiлька разiв об’iхав на санях з дружиною князь Володимир землю Новгородську, здираючи дань на погостах i даючи суд i правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазнi, роботящi, незвичайноi сили люди ii, полюбив вiн i Новгород – це ж вони, лiпшi мужi, бояри, воеводи новгородськi, покликали його сюди, назвали, хоч був вiн сином рабинi, князем у себе, обiцяли вспоiти й вскормити, i все зробили, – твердо сидiв князь Володимир у Новгородi, його надiйно пiдпирали бояри й воеводи, слухали й любили люди всiх верхнiх земель, бiля нього була людина, якiй вiн вiрив i яка берегла його, – воевода, уй Добриня.