Володимир

Вони одностайнi в замислах своiх, – заслiплений ненавистю до брата, князь Ярополк хоче стати единим господарем Русi, ненаситна Гора бажае брати дань з усiх городiв i земель.

Пустити на Русь ромеiв i печенiгiв, воювати чужими мечами – що ж, i з цим згодна Гора. Адже князь не вiрить у силу свого боярства, а боярство – в князя.

У Золотiй палатi жарко горять свiчi. Душно, важко дихати. Дворяни теремськi ходять попiд стiнами з корчагами, наповненими холодним медом, пiдносять боярам i воеводам келихи, з яких спадае жовтувата густа пiна, п’ють гучно, смакуючи, передихують…

Вони нагадують святих на iконах: суворi лики, буйнi гриви волосся, темний одяг, на якому поблискують золотi й срiбнi чепи, складенi на грудях вузлуватi руки.

– Пiдемо за тобою, княже! Вели iхати слам. Ми з тобою единi.

Княгиня Юлiя сидить у крiслi на помостi поруч iз Ярополком. Вона надзвичайно блiда, помiтно стомлена, час вiд часу усмiшка пробiгае тонкими устами. Але вона спокiйна, очi ii поблискують, грають.

Ближчими днями гонцi виiжджають до Новгорода, а вниз Днiпром рушають сли – до печенiгiв i ромеiв, – над землею Руською нависае хмара, буде гроза, кривавий дощ.

Роздiл четвертий

1

Звiстка про те, що робиться в Киевi, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злi дiла Ярополка почув i князь Володимир.

Ще з дитячих лiт вiн добре знав його вдачу. Обидва сини угорськоi князiвни – Ярополк i Олег – з юних лiт зневажали брата, пишались тим, що самi вони, мовляв, князi, а Володимир – робочич, син ключницi.

Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк – часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злi слова задиркуватого сина князiвни, скiльки разiв хотiв кинутись на нього з мечем!

Та нiколи Володимир не виказав своiх почуттiв, був тiльки мовчазний, малоговiркий, блиск очей часом свiдчив, як було йому боляче, важко.

Розумiв вiн i те, що важко йому, але, може, ще болючiше батьковi… Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава.

Батько ж так любив Малушу, мрiяв про неi, шукав! Володимир пам’ятав кожне слово, сказане про неi, i полюбив ii, матiр свою, яку нiколи в життi не бачив.

Триматись, тiльки триматись, терпiти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а виряджаючи Володимира до Новгорода, велiв:

– Co братами своiми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тiло.