Володимир

Першим рушае вперед воевода Рубач, за ним крокуе старша дружина, iдуть риндi[4 - Риндi – прапороносцi.]– вони несуть знамено князя Святослава, на якому змальовано два перехрещенi списи, а пiд ним – меч його i щит.

Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька. Якусь хвилину князь Ярополк стояв, тримаючи цей меч. До нього зараз були прикутi тисячi очей воiв i киян, вiн мусив, як вимагав древнiй закон i покон, дати роту[5 - Давати роту – присягати.

– Спасибi вам, дружино, що чесно боролись за рiдну землю й утвердили славу Русi, а сюди принесли знамено, меч i щит отця мого князя Святослава! – промовив, зблiднувши, князь Ярополк. – Слухайте ж мене, дружино, мужi, людiе, i нехай це чуе вся Русь… По завiту предкiв моiх i отця Святослава даю роту берегти мир i тишу в землi своiй, нещадно боротись з нашими ворогами, не шкодувати для цього нi сил своiх, нi самого життя! – Пiднявши меч, вiн поцiлував його пересохлими устами.

Воiв оточили люди киiвськi. Тепер уже видно було, хто живий повернувся з походу, а хто нинi спочивае у вирii, живi кинулись до живих, на березi Почайни зчинився великий плач – то плакали батьки, що не дiждались синiв, жони, що втратили своiх чоловiкiв, дiти, що залишились без отцiв.

2

Ранiше, нiж вирушити до Любеча, Микула пробув у Киевi кiлька днiв. Вiн сходив до хижi ремiсника Мутора, де колись зупинявся, йдучи на брань, розповiв удовi й дiтям, як загинув у далекому Доростолi iх отець, разом з iншими воями сходив на Подол, де палахкотiв вогонь перед постаттю бога Волоса, а навкруг кипiв торг, думав Микула побувати й на Горi – на цей раз вiн хотiв дiзнатись, де ж подiлася дочка його Малуша, що працювала колись в княгинi Ольги.

Та потрапити на Гору, як виявилось, було тепер нелегко. До лодiй часто приходили ремiсники з передграддя, ницi люди з Подолу, той нiс воям хлiбину, той – корчагу молока, розпитували, як воi боролись з ромеями в далекiй Болгарii, згадували мертвих, поминали iх душi.

А далi вони, з острахом поглядаючи на Гору, говорили: «Князь Ярополк – неситий та хижий. Разом iз своею дружиною сидить на Горi, одгородився вiд передграддя й Подолу, нiхто з наших людей не може туди потрапити – якщо пiдiймуть мiст, то зачиняють ворота, якщо вiдчиняють ворота, опускають мiст. А чого ховаеться наш князь? Кажуть, що домовляеться вiн з ромеями, iншi – що посилае слiв до полякiв, нiмцiв.