Володимир

І це, може, й так – на Горi опущенi мости для них. Рушиться старий закон i покон, до богiв далеко, до князя Ярополка – ще далi…»

«А найгiрше те, – стиха говорили люди воям, – що немае ладу мiж самими братами, синами Святослава. І виннi в цьому не Олег i Володимир, – нi, кожен iз них сидiв у своiй землi, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився вiн з князем Олегом, пiшов у Деревську землю, вбив рiдного свого брата… А тепер куди збираеться рушати, навiщо кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, – невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руськiй землi!»

Смутними голосами розповiдали цi новини кияни, поникнувши, сидiли й слухали iх воi князя Святослава.

Воiн Микула чув цi слова киян, i смуток так само краяв його серце. І йому лишалось тiльки йти додому, до Любеча, а все ж вiн хотiв знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу.

«Як шкода, – думав вiн, – що не стало князя Святослава. Хто-хто, а вiн допомiг би менi знайти дочку, адже тодi, вночi на островi Хортицi, князь так сердечно говорив зi мною, обiцяв знайти Малушу. І знайшов би, неодмiнно знайшов би ii, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне».

Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, вiн, безперечно, допомiг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулi.

Так прийшла ще одна нiч. Усi воi князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожнi лодii темнiли пiд кручами, один Микула залишався ще там, на свiтаннi думав i вiн брати торбину на плечi, рушати до Любеча.

Проте не спалось. Далекий шлях його закiнчувався. Хотiлось по-людському посидiти, подумати. І вiн довго сидiв у рiжку лодii в темрявi, в тишi, аж доки небо за Днiпром пожовтiло, налилось багрянцем, над лiсами й рiками лiвого берега виплив великий червоний-червоний мiсяць, а ще один – набагато бiльший, але нерiвний, рябуватий – виринув пiд кущами з води.

Враз нiч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вiтрець, дужче запахло травами й квiтами, прокинулись навiть птахи – Микула почув спiв пiзнiх солов’iв у кущах, лемент сполоханих крякiв на косах, тужнi стогони самiтних куликiв, що ширяли десь над плесом.