Володимир

Колись, п’ять лiт тому, Киiв проводжав у далекий похiд воiв, iх вирушало тодi на п’ятистах лодiях двадцять тисяч, суходолом – через землi тиверцiв i угличiв – ще тридцять тисяч, тепер усi вони пливуть на лодiях – скiльки ж тих лодiй вирвалось з чорноi пащi Руського моря, скiльки воiв – iхнiх батькiв, синiв, братiв – несуть на собi?!

У Киевi чатували, з раннього ранку до ночi дивились на пониззя Днiпра – чи не видно там знайомих вiтрил, чи не повертаються воi з походу?

І в той час, коли воi князя Святослава вiд Вiтичева дивились на Киiв, звiдти з гiр одразу побачили лодii, всюди покотилась вiсть, що лодii пливуть, воi повертаються додому.

Множество людей кинулось до Почайни – тут були горяни[1 - Горяни – мешканцi Гори.], ремiсники й кузнецi з передграддя, купцi, смерди, всякi ницi[2 - Ницi – убогi, бiднi.] люди з Подолу. Коли лодii стали наближатись до Киева, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений воеводами й боярами i князь Киiвського столу Ярополк.

Вiн зупинився на високому пагорку над Почайною попереду всiх людей – у бiлому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, у зеленого хза[3 - Xоз (хзовий) – сап’янова шкiра.

Лодii наближались, ось вони розвернулись широким пiвколом, стали завертати до берега – червленi колись, зеленi, голубi, а тепер темнi, обпаленi гарячим сонцем, обвiянi морськими вiтрами, оздобленi рiзьбленими з дерева банькатими турами, вепрами, дивами.

Рипiв пiсок. Лодii одна за одною зупинялись бiля круч. У безмов’i стояли люди на березi. Скiльки iх, цих лодiй, – десять, двадцять, сто! О боги, рятуйте, як мало! Воi на лодiях пiдводились, широко розплющеними, тривожними очима дивились на берег, звiдти за ними стежило безлiч жiночих, чоловiчих, дiвочих очей.

Першою з лодiй вийшла старша дружина. Що вони несуть на високо пiднятих руках? О, це меч i щит князя Святослава! Один за одним почали виходити й воi.

Чому ж вони, вийшовши на берег, не кидаються до своiх рiдних i близьких, а стоять мовчазнi й замисленi? От хтось iз старшоi дружини, це воевода Рубач, що дивиться нинi на свiт единим правим оком, хоч бачить, либонь, бiльше, нiж допреже, наказуе:

– Приготуймося, воi!

І всi вони спроквола, поважно стають так, як i на полi битви: старшина iз знаменами князя Святослава i земель попереду, живi воi – з списами, луками, пращами – десятками й сотнями за ними.