Володимир

– Бачу, що й щит мiй та меч вцiлiли, – вiн доторкнувся до них рукою, – i дань моя не пропала, – Микула побачив пiд насадом торбинку з начинням та гречкою, – все, все цiле, аби тiльки сили рукам i ногам… Додому, додому! – вiн глибоко вдихав днiпрове повiтря, впивався пахощами квiтiв i трав.

Так повертались з далекого походу проти ромеiв воi князя Святослава. Їх було небагато – з Киева виходили десятки тисяч, тепер усi тулилися на сотнi лодiй, а багато з них були покалiченi, мали тяжкi рани.

Навкруг буяла весна, на очах воiв росли, наливались, цвiли трави; вони бачили, як на рольних землях, над Днiпром тяглось до сонця, пiшло в колос, зацвiло, наливалось усяке жито; вони пливли попiд кручами, де на кодолах, а де на веслах, вiд весi до весi, вiд города до города, з Переволоки на Воiнь, вiд Сакова на Родню, Заруб, Іван, а там мимо Треполя й Вiтичева попрямували до Киева.

Киiв!!! О, як часто i з якою любов’ю думали вони в походах, у чужих землях про рiдний стольний город над Днiпром! На бранi, коли доводилось стояти вiч-на-вiч з ворогами, у кривавих сiчах пiд Адрiанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгi безсоннi ночi, коли вони – закривавленi, посiченi – лежали на холоднiй землi й не знали, що готуе iм наступний день, – завжди i скрiзь одна думка про отчину й город Киiв пiдтримувала iх, давала силу й наснагу.

І от за Вiтичiвським поворотом, коли лодii проминули слiпучо-жовтий острiв i випливли на широке плесо, вдалинi вiдкрились синьо-зеленкуватi гори, чорнi обриси довгоi стiни на них i золотистi дахи, крутi схили передграддя.

Усi на лодiях схопились. Над Днiпром настала велiя тиша – гребцi опустили в воду довжелезнi своi весла, керманичi залишили стерна, тiльки вода дзюркотiла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, пiдмита бистрею круча.

– Людiе! Киiв! – залунало раптом на однiй лодii, на другiй, третiй… І, правди нiде дiти, у багатьох з цих бувалих воiв, що нiколи й нi перед чим у свiтi не здригались i не тремтiли, дужче забились серця, зрадлива волога пойняла очi – о рiдна земле, яка ти солодка еси!

А гребцi вже опускали в воду весла, стерновi скеровували тепер лодii просто на гори, закляклi руки ставали дужими, м’язи пружними, лодii вирiвнювались, збирались у ключi, так полетiли вперед, що райдуги бризок iскрились над ними, за кермами кипiла вода.

До Киева вже давно, ще ранньоi весни, долинула вiсть, що воi князя Святослава пливуть додому Днiпром. Це була смутна вiсть.