Володимир

З патрiархом Антонiем, якого вiн сам колись вивiз iз Студiйського монастиря й висвятив на соборi в Константинополi, в нього склались недобрi стосунки: воюючи в Азii, Цимiсхiй змушений був позбавити духiвництво багатьох пiльг, через що Антонiй запалився жагучою ненавистю до Іоанна.

Тепер Цимiсхiй звелiв привезти в Великий палац не патрiарха, а епископа адрiанопольського – Миколу; довго був з ним один на один, як усi говорили, а епископ ствердив, висповiдався в своiх грiхах, благав епископа бути посередником мiж ним i Богом.

Так дiяв Цимiсхiй i так нiбито готувався до смертi. Але коли починалася нiч, вiн непокоiвся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не вiдпускав iх вiд себе, благав iх шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з ii лабетiв, жити, жити!

Василiса Феодора весь час була з ним – перевертала разом з слугами на ложi, напувала, давала знадоб’я, яке навiвало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала вiд печiнки, часом не могла вийти з кiтону.

В одну з ночей Іоанн довго мовчки лежав на своему ложi, слухав, як за стiнами свистить осiннiй вiтер, дивився на мусii[13 - Мусii – мозаiки.] колишнiх iмператорiв, що з молитовниками в руках, з пiднятими вгору очима змальованi були навкруг усiх стiн спочивальнi.

– І е одно, що не дае менi спати, одужати, жити, – раптом пролунав у тишi спочивальнi його голос.

Проедр Василь, що сидiв у цей час недалеко вiд ложа й, склепивши повiки, спочивав, схопився й запитав:

– Ти про щось говориш?

– Я говорю про те, – вiдповiв Іоанн, – що нiхто не хоче й не може допомогти менi у Великому палацi.

По безбородому обличчю проедра Василя пробiгла ледь помiтна посмiшка.

– Але чому ти забув про мене? – запитав вiн. – Правда, я розумiю, зовсiм недавно бiля гори Олiмпу ти говорив, що я не дбав i не дбаю про тебе, що я обдурював i зраджував тебе.

– Проедре! – прохрипiв Іоанн. – Це були несправедливi слова, i я вже сказав про це.

– Спасибi тобi, василевсе, – схилив голову Василь.

– І ще я вiрю однiй людинi в свiтi, – продовжував Іоанн, – яка не допустила б, щоб я так хворiв i страждав, яка могла б вирвати мене з лабетiв смертi, але яка, на жаль, перебувае зараз далеко вiд Константинополя.

– Ти про кого думаеш?

– Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вiрменiю.

Проедр мовчки стояв перед iмператором.