Володимир

І вже тодi Вiста запитала в Микули, поглядаючи на торбинку, що лежала на долiвцi недалеко вiд вогнища:

– А ти, Микуло, щось принiс?

Вiн не зрозумiв навiть, про що вона запитуе.

– Ти про що говориш?

– Чи е в тебе в торбi, – задихаючись, запитувала вона, – гривнi, золото, срiбло, багатство?

Микула подивився на неi, нiби не впiзнавав.

– Багатство? О так, маю, он воно в торбинi.

– І можна менi взяти подивитись?

– Дивись, дивись!

Поспiшаючи, вона схопила й розв’язала торбинку, заходилася все з неi викладати.

– Сорочка?.. Та вона ж уся в кровi… А це ногавицi… Знову кров! А це що?! Якесь жито?

– Дань узяв, – посмiхнувся Микула. – Гречка це.

Вiста розгублено опустила руки.

– А де ж… де ж, Микуло, – запитала вона, – золото, срiбло?

– Не знаю, де воно, – тихо промовив Микула. – Не знайшов… – Трохи помовчавши, вiн додав: – Що багатство?! Он, у Киевi бувши, шукав дочку нашу Малушу… ii немае. Вiсто! Навеснi померла… у Днiпрi втопла… – Вiн узяв з торбинки кiлька зерен гречки, кинув iх у вогонь.

Вiста заплакала так, як плачуть дiти, – невтiшно, навзрид…

5

Невдовзi побував Микула в брата свого Бразда, – Любеч невеликий, куди не руш – терема його не обминеш, не хотiв би пiти, так однаково княжий посадник покличе.

– Чув, чув, що повернувся ти з бранi, Микуло, – одганяючи псiв на воротях, говорив Бразд. – Що ж до мене довго не приходив? Загордився?

– Чого б то я став гордитись, брате? – вiдповiв на це Микула.

– А хто тебе знае? Ми – землянi люди, ти ж воiн… Проте ходiмо до дому.

Разом зайшли вони до терема, де якраз топила пiч жона Бразда Павлина. Микула привiтався з нею, але малоговiрка, завжди нiбито сердита Павлина майже не вiдповiла на його вiтання. Знадвору увiйшли три сини Бразда – Гордiй, Самсон, Бавило, i Микула навiть не пiзнав iх – недавно були уношi, вiд землi не видно, а нинi високi, жилавi, дужi, як i iх батько.

– Бачу, сини в тебе могутнi, – промовив Микула.

– Аякже! – засмiявся Бразд. – Так усе йде в свiтi – однi мруть, iншi дорогу труть, одно загибае – нове виростае… А сини моi справдi могутнi.

– У батька пiшли, – засмiявся й Микула.

– А що ж, – згодився Бразд. – Мабуть, так i е, – в мене, в батька.

Сини недовго побули в теремi – вони, либонь, завжди тут з’являлись, коли хтось приходив до батька, – оборонити його, захистити.