Володимир

Вона ступила вперед, кинулась йому на шию, обняла, поцiлувала, зрошуючи сльозами чоло, щоки, торкнулась руками його грудей.

– Цiлий! Цiлий! От i прийшов додому! – промовив Микула, поглянувши на хижу, яка ще глибше вросла в землю, на поламаний вiз, що зарiс бур’янами серед двору, на iржавий лемiш рала, що стояв там, де вiн його й покинув, – пiд стiною хижi.

І чомусь, невiдомо саме й чому, трапилось з ним те, чого вiн зовсiм не ждав. З очей зiрвалася, поповзла по щоках, прокотилася посивiлою бородою й упала на траву велика зерняста сльозина.

– Не плач! – суворо сказав вiн Вiстi. – Диви, – засварився вже вiн, – своiми сльозами всю твар менi змочила. – Вiн провiв рукою по щоцi й змiшав свою сльозу з сльозами Вiсти. – Ти краще скажи, як тут?

– Що повiм? – вiдповiла вона. – Усе, як було. Де ти так забарився?

Вiн обернувся назад, нiби хотiв оглянути пройдений шлях.

– Далеко був, – промовив глухо. – Ратоборствували ми… Тепер уже вороги сюди не прийдуть… От тiльки князя нашого Святослава не стало…

– Чула! Ходiмо до хижi, ходiмо, Микуло.

І вони пiшли – бiгцем по схилу валу, повiльнiше – двором.

– Чула, чула, – говорила Вiста. – Вiд багатьох чула про князя. І вже думала, аще князь полiг головою, то й ти бiля нього костi склав.

– Нi! – скрикнув Микула. – Я живий, живий, Вiсто!

Разом, дуже зiгнувшись, бо дверi за довгий час ще бiльше осiли, зайшли вони приступцями до хижi, зупинились одразу за порогом. У кутку тлiв вогонь, червонувате його промiння осявало пiл, темнi стiни, кадь, у якiй свiтилось кружальце води, порожнi, перевернутi догори денцями корчаги, горнцi.

Микула поволi рушив уперед, зняв з плечей торбинку й щит, одчепив од пояса меч, поклав зброю перед очагом, сам низько вклонився вогню й чурам, що пiд ним жили.

І хто знае, чи почули й пiзнали чури Микулу, чи, може, свiжим вiтром вiйнуло на очаг вiд розчинених дверей, але вогонь у ньому враз ожив, забуяв, жовто-червонi язики пiднялися над жаром.

– І як живе рiд наш? – запитав, сiвши бiля очага, Микула.

– Усе, як було… Немае роду.

– А брати Бразд i Сварг?

– Бразд тепер не брат нам… Посадник княжий, новий терем поставив…

– Бачив… Добрий терем. А брат Сварг?

– Що Сварг? У старiй його корченицi десятки холопiв працюють, а ще одну поставив на шляху до Остра.

– А iншi родовичi нашi?

– Усе далi й далi люди вiд людей.

– Чому ж, Вiсто?

– У кого земля й гривнi, в того сила й правда, це тiльки в нас нiчого досi не було.