Володимир

– Я слухав вас уважно, дружино моя, – сказав князь Володимир, – i дякую за поради. Проте, – звернувся вiн до воевод, – послати далеко в поле комонне вiйсько, а пiшим воям посуватись на лодiях i бити в чоло Ярополку не можу, бо як одiрвати руки й ноги вiд тiла? Ти, воеводо, – звернувся вiн ще до одного, – радиш нам пiдкрастися вночi до воiв Ярополка, та ми ж не печенiги й не хозари, щоб дiяти, як татi; ми – руськi люди, утверждаемо мир у чесному бою… Ще радили менi, – закiнчив Володимир, – стати на мiсцi й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надiятись на нього, чи не зайде вiн, як це ви радили менi, з усiх бокiв? Нi, воеводи, мусимо дiяти не так, мусимо робити, як отцi й дiди нашi.

І вiн сам в оцю хвилину, помiтили воеводи, був дуже схожий на отця свого Святослава.

– Я не боюсь Ярополка i його ратi, покладаюсь на вас, воеводи, й воiнство свое, думаю, – вiн показав рукою навкруг, – що сiверяни, древляни, люди полянськi та iнших земель пiдуть такожде з нами.

І це вже говорив не молодий новгородський князь – устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетнi дiди й прадiди, руськi люди.

2

Сварга мiж князями Ярополком i Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях мiж Днiпром i Десною, посадник Бразд багато разiв iздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своiми певними людьми.

Багато дiла було тепер у Сварга – посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, i вiн день i нiч варив крицю, кував мечi, залiзця для стрiл, топори, списи, сулицi. Бразд же забирав усю цю кузнь, вiз до Остра, а дещо залишав i для себе.

І в усiх людей у Любечi стало бiльше роботи – однi рубали лiс i возили колоди до Днiпра, iншi – дереводiли – будували на березi десятки лодiй, – Бразд щедро платив – не свое, княже.

Напровеснi ж, коли скресла крига, а Днiпром угору попливли лодii з Киева, Бразд зiбрав усiх селищан бiля старого городища.

Вони зiбрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил своiх отцiв i дiдiв, поминало iх добрим словом, а вже потiм говорило про деннi справи своi, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всiх.