Галицька сага. Велика війна

Щоправда, iли Вовки й обговорювали нагальнi справи спiльно, у батькiвськiй хатi.

Увечерi наступного дня, пiсля того як поховали Параску Солтис, вони зiбралися також.

– То ми тепер православнi?! – чи то запитав, чи ствердив Гнат.

– Та ми ними колись були! – вставив Левко, але одразу ж пошкодував про це, дiставши запотиличника вiд батька.

– Та хоч ти вже помовч! – спересердя гримнув Василь. – Скiльки ти там ходив до Томка, i, видно, той недаремно московськi грошi вiдробляв!

– Та був там один раз! – спробувала захистити сина мати.

– Мабуть, i одного разу досить, щоб отруiти його розум усякими дурницями. І Хведько Мороз iз Вальковим не направили його назад!

– Чого ти до нього прискiпався? – невдоволено запитав Гнат. – Усi ми робили по дуростi помилки, коли були такими, як твiй Левко.

– Ну, такоi дуростi, як зробив наш отець, вiд мене нiхто б не дочекався!

– І що нам тепер робити? – запитала дочка Гната Марiя, ледь-ледь похитуючи пiдвiшену до стелi люльку.

Малий Дмитро нiяк не бажав спати i хотiв бути присутнiм при загальнiй сiмейнiй радi.

– Не знаю, як ви, дорога родино, але поки у нас в церквi згадуватимуть московського царя «Нiколая Александровiча i государиню Александру Фьодоровну», ноги моеi там не буде, – безапеляцiйно мовив Василь. – Де це видано, щоб при виносi Святих Дарiв поминали не Папу чи митрополита, а жiнку?

Василь обвiв поглядом родину i повторив:

– Не пiду!

– А якщо я помру, то ховати мене буде тiльки Гнат? – подав голос батько.

– Тату, ви ще цього Нiколая Александровiча переживете! – заспокоiв його син. – А ви знаете, що на чинi похорону не називають нiкого, окрiм небiжчика, а також Авраама, Ісака i Якова…

– І Лазаря! – знову вставив свiй крейцер Левко.

– А не Нiколая!

Цього разу батько обмежився тим, що залишив за собою привiлей закiнчити фразу.

– Не добре це! – озвався Гнат. – Не по-християнськи!

– Що ти маеш на увазi? Вчинок ксьондза чи те, що я його не приймаю?

– Бог один, Василю, i нема ж рiзницi, кого поминають на службi.

– От i буду спасатися тихенько у себе на кузнi!

– Не сварiться, сини! – суворо мовив Микита.

– Та ми, тату, не сваримося! Тiльки сперечаемося. Зачим нам сваритися? Не за батькiвщину, зрештою! – заспокоiв батька Гнат.

– Не переживайте, тату, ворогами з Гнатом ми не станемо, – сказав Василь, – але до церкви я таки не пiду. Іншi робiть, що хочете, але поки тут москалi, я туди нi ногою.