Галицька сага. Невиправдані надії

– Та своi дiла у Львовi я поробив, можу побути трохи, – вiдказав Михайло, застережливо пiднявши кисть руки, коли батько наливав йому. – А вдома маю бути третього вересня.

– То е ще час сьи наговорити!

Пiсля застiлля чоловiки вирiшили вийти на двiр, щоб розiмнутися, а Олена з Оксаною залишилися прибрати зi столу. Якiв поважно запалив файку. Оскiльки нi Михайло, нi Кость не курили, то лише спостерiгали за дiями батька.

– Ти, Михайле, скажи нам таке, – говорив Якiв, пускаючи носом тютюновий дим. – Ти в Польщi жиеш, бiльше знаеш, то розповiси нам, що в свiтi сьи робить?

– Та ви тоже в Польщi живете, тату! – обережно заперечив Михайло.

Старший син ще пам’ятав, що подiбна його вiдповiдь стала причиною того, що повернувся вiн додому аж тепер.

– У нас Галичина, чи то як там у Варшавi кажуть, Малопольска всхудна! А ти таки в Польщi… До нас мало доходять справжнi новини, але щось тут не так.

– Ви про що, тату?

– Тато каже про то, що забирають у вiйсько молодих хлопiв, – пояснив Кость. – Вчера забрали навiть Богдана Вовка.

Кость обережно озирнувся на дверi хати.

– Буде вiйна?

Михайло вiдповiв не одразу. Вiн також подивився на хату, але сказав не тому, що боявся, що iх пiдслухають мати i невiстка. Розмова з батьком та братом непомiтно зачепила справжню причину його появи у рiдному домi. Щоправда, теперiшня обстановка цьому аж нiяк не сприяе. Михайло навiть тепер побоювався батька. Зрештою, Кость також не мiг бути надiйною людиною, але iншого виходу у Михайла Смоляра не було.

– Як ви розумiете, я не служу у военному мiнiстерствi i всього не знаю, – повiльно мовив вiн. – А якби служив i знав, то певно, що нiчого не виказав! А якщо ви хочете знати мою думку, то я вам ii скажу. Самi розумiете, що бiльшовики нiколи не змиряться з тим, що е така держава, як Польща. Навiть якщо вони i визнали нас, то це ще нiчого не значить. Згадають, що колись тут було Польське королiвство i iхнiй цар був королем Польщi.

Михайло подивився на стривожених батька i брата.

– Ще когось мобiлiзували? – поцiкавився вiн.

– Івана Кандибу, але той хоч служив, а Богдан зовсiм не знае, як тримати гвера.

– Навчать! – впевнено сказав Михайло. – Для того i забирають!

Вiн розправив плечi.