Галицька сага. Невиправдані надії

Дiзнавшись, що мати вже нагодувала дорогого гостя, Якiв невдоволено скривився, але таки пiдiйшов до креденса i дiстав звiдтам пляшку доброi гари. Побачивши це, Михайло засмiявся.

– Тату, ви хочете мене споiти? – насмiшкувато запитав вiн.

– Чого ти так подумав?

– Та пити то я буду, але закусувати вже не влiзе. Мама мене загодувала.

– Та яке там загодувала! – сплеснула руками Олена. – Ти став таким худим! Жiнка зовсiм не годуе?!

Михайло знову усмiхнувся. Напевне, такi слова говорить кожна мати, коли ii син приiздить додому пiсля великоi перерви.

– Ну вiчно ти, мати, робиш всьо поперек мене! – удавано насварив Якiв Олену.

І вже до Михайла:

– Нiчого не поробиш, сину, треба з’iсти ще раз!

Той погладив себе по чималенькому животi i скрушно зiтхнув.

Не встигли сiсти до столу, як повернулися Оксана з дочкою. Знову привiтання i навiть знайомство, бо коли Михайло приiжджав останнiй раз, Кость ще тiльки служив у вiйську i навiть не подумував про те, щоб женитися.

– Щось ти, Михайле, довго не приiздив до нас! – осудливо сказав Якiв.

– Та чого там обiжатися? – вiдказав Михайло. – Певно, що мiг сказати, що робота, нема часу i всяке таке, але то все не так. Просто закрутився, завжди знаходилися сотнi вiдмовок, щоб не поiхати.

– Але все-таки вибравсьи? – запитав Кость.

Михайло усмiхнувся:

– Та не повiрите – знову через роботу! Мав потребу приiхати до Львова, а коли вже зiйшов на Головному двiрцi, то подумав, що до Кам’янки не так далеко, то чого б не вiдвiдати своiх?

І хоч у мовi Михайла було багато польських слiв, а Львiв та Кам’янку iнакше як Львув i Камйонка вiн не називав, усе ж було приемно слухати сина, котрого не було так довго.

– Як там твоя Катерина? Дiти? – допитувався батько.

– Здоровi! – вiдповiв Михайло. – Кася помагае менi продавати в склепi, а дiти вже виросли. Тадеуш поiхав до Варшави вчитися в гiмназii. Я якраз вiдвозив його, бо iхав до Львова через столицю. Якщо все буде добре, то через два роки наш Тадеуш поступить до унiверситету.

Останнi слова Михайло сказав з особливим пiднесенням.

– А дочка? – поцiкавився Кость. – Ще не замужем?

– Агнежка? Та iй тiльки п’ятнадцять рокiв! Ще рано!

Розмови продовжувалися, але Оксана i Катруся у нiй участi не брали. Для них Михайло був незнайомою людиною i якщо для невiстки вiн залишався далеким чоловiковим братом, то для дочки був чужим вуйком.

– Надовго? – запитав Якiв, знову наливаючи у келiшки горiлку.