Закон равлика

За його пiдрахунками хлопець помилився чи не втричi, але сперечатися з ним вiн не збирався.

– Гаразд, давай хоч вiсiмсот…

Вже у фойе, зайшовши до туалету й закрившись у кабiнцi, Вiктор перерахував зеленi банкноти й переконався, що з обiцяних восьмисот мiняйло дав йому сiмсот шiстдесят, але й це не викликало в нього нiякого протесту. Вiн однаково вважав себе переможцем: адже вiн помiняв iграшковi грошi на дiйснi, а не навпаки.

Єдине, що трохи гнiтило, – це результат сьогоднiшньоi гри. Було ясно, що удача скiнчилася.

Це, звичайно, не остаточний вирок. Можна спробувати оскаржити в долi. Тiльки-но як перевiрити? У казино вiн бiльше не пiде. Двiчi в життi – цiлком досить. Перший раз i останнiй.

4

Навiть у стумi вечiрнього мiста на обличчi у Вiктора, мабуть, читалося, що в кишенi в нього майже вiсiмсот баксiв. Принаймнi, Хрещатиком вiн iшов прямцем, не ухиляючись вiд зустрiчних перехожих, а змушуючи iх обходити себе; доки так вiн прямував, двiчi озивалися до нього моторнi дiвчиська, одягненi надто легко навiть для нiжноi прохолоди лiтнього вечора.

А потiм, хвилин за п’ять, бiля кав’ярнi «Грота» ще одна, третя, iз хлоп’ячою стрижкою i зсунутими на чоло великими сонцезахисними окулярами, сказала йому впритул: «Не поспiшай так, мене не помiтиш!» І вiн зупинився здивовано, завважив ii, тендiтну, в усьому мiнi.

– Ну? – сказав вiн, а вона широко усмiхнулася й опустила на носик величезнi, як тепер здавалося, окуляри, сховавши за iхнiм темним склом не просто очi, а майже все обличчя.

Тiльки усмiшка лишилася нижче за окуляри.

– У тебе е куди йти? – запитав раптом Вiктор, не дочекавшись вiдповiдi на свое неконкретне «ну?» І дiйсно, на таке «ну?» i вiдповiдати нiяк.

– Є куди, – кивнуло дiвчисько. – Ходiм!

– Стривай, – Вiктор пiдняв руку до свого обличчя, торкнувся вказiвним нижньоi губи i замислено продовжив – А яка програма? І скiльки коштуе?

– У тебе вистачить, – дiвчисько знову пiдняло окуляри. – Сховай, бо загубиш…

І вона подалася вперед, тонкою рукою дотяглася до лiвоi кишенi куртки, вихопила зелену сотню, що визирала вiдтiля, помахала нею перед обличчям Вiктора, потiм згорнула банкноту навпiл i засунула ii назад у лiву кишеню.

– Понтуеш? – запитала вона.

– Нi, я зроду розтелепа. Тебе як звуть?

– Свiтлинка, а тебе?

– Вiтько…

– Ну що, Вiтьку, гайда!

Вони пiднялися до кiнотеатру «Дружба». Далi Свiтлинка вела Вiктора нагору Лютеранською до Печерська.