Приятель небіжчика

– Хто? – запитав хрипкий чоловiчий голос.

– За об’явою.

Дверi вiдкрилися, й з прорiзу визирнуло набрякле неголене обличчя дядька рокiв сорока з гаком. Вiн вдихнув свiжого вуличного повiтря i якось пiдбадьорився.

– Заходь! – сказав. А сам повернувся й пiшов у будинок.

Я зачинив за собою дверi на засувку i пiшов слiдом за ним.

У кiмнатi стояв затхлий запах. Усi поверхнi були вкритi мереживами. На стiнцi висiв парний фотопортрет старих.

– Ну? – запитав мене хазяiн, що вже вмостився за вкритий такою ж мережаною бiлою скатертиною стiл.

Я пiдiйшов, простягнув йому руку. Сказав: «Толя».

– Іван, – вiдказав вiн. – Ну?

Його нукання починало мене дратувати. Але я вирiшив стримуватися й вiдразу перейти до справи.

– Мене хочуть убити, – сказав я.

Вiн гмукнув.

Менi здалося, що в дурнiшiй ситуацii, за винятком, мабуть, тiльки теперiшньоi, я ще не бував. Я пiдвiвся з-за столу, щоб розвернутися й пiти.

– Ти чого? – здивовано прохрипiв Іван. – Я ж тебе слухаю…

– Давай-но краще я тебе послухаю, – запропонував я; добре, що настрiй погiршився, i в такому настроi легко бути брутальним.

– А що тобi розповiсти?

– Розкажи про себе, що ти можеш робити.

– Я усе можу… Я в армii прапором був, в Афганi… Я вже вантажi супроводжував, машини з Нiмеччини переганяв, у порахунках бував…

Цiкаво, що його хрипкий голос дуже пасував його зовнiшностi i навiть одягу, якого, щоправда, на ньому майже не було – лише тiльняшка й динамiвськi спортивнi штани з двома бiлими лампасинами.

– А ти втямив, що я сказав?

– Так, – вираз Іванового обличчя був уже поважним i дiловим. – Утямив. Можу взятися.

– За скiльки?

Іван пожував губи, змiряв поглядом мене, мiй одяг – видно, рахував, скiльки з мене можна заправити.

– Ну, якщо без пiдстрахування… п’ятсот зелених.

– Багато, – сказав я.

– Ну, чотириста… – прохрипiв вiн, дивлячись менi просто в очi.

– Можу триста п’ятдесят, – запропонував я голосом украй втомленоi людини.

Торгуватися я навчився на приватниках, що пiдвозили мене вiд метро до будинку.

– Гаразд, – погодився Іван. – Розповiдай.

Я не втомлював його всiею передiсторiею. Навпаки, сказав йому, що то давнi порахунки, якi вирiшив зi мною звести один колишнiй партнер по справах. Описав його зi слiв барменшi.

– То що, вiн у кав’ярнi на тебе чекав, виходить? – задумливо закивав Іван. – Авжеж. Добре. Аванс буде?

Я заперечно крутнув головою.

Це його не вельми засмутило.