Пікнік на льоду

Вже дорогою до виходу Вiктор раптом побачив покажчик «Науково-консультацiйний центр».

– Соню, зайдiмо туди на хвильку, – попросив вiн. – Може, там нам про пiнгвiнiв розкажуть?

– Ходiмо! – погодилася Соня.

В одноповерховому будиночку вони постукали в единi дверi. Зайшли.

– Даруйте, – звернувся Вiктор до сивоi, але не староi жiнки, що читала якийсь часопис, сидячи при столi.

– Слухаю, – вона вiдiрвала погляд вiд часопису. – Ви до мене?

– Розумiете, – звернувся Вiктор. – Трохи бiльше року тому я взяв у вас у зоопарку пiнгвiна… У вас, часом, нема нiякоi лiтератури про пiнгвiнiв?…

– Нема, – вiдповiла жiнка.

– Пiдпалий? – повторив Вiктор. – А як його знайти?

– Запитаете у вiддiлi кадрiв! – сказала жiнка i знизала плечима.

– До речi, вам змii не потрiбнi? – запитала вона з цiкавiстю розглядаючи Соню. – Ми з сiчня лiквiдуемо терарiум…

– Нi, спасибi, – вiдповiв Вiктор.

– Лiворуч вiд центрального входу, за туалетами.

Попросивши Соню почекати бiля виходу, Вiктор зайшов до вiддiлу кадрiв i ублагав iх дати йому адресу Пiдпалого. Згорнувши удвiчi аркушик iз записаною адресою i сховавши його в гаманець, Вiктор узяв Соню за ручку i рушив з нею до метро.

26

Наступного ранку Вiктор вирiшив з’iздити до головного. По-перше, давно вже збирався вiдвезти новi тексти, а по-друге, хотiлося покаятися, навiть не те, щоб покаятися, а просто пояснити головному, що i чому вiдбулося з Якорницьким.

– Ти вмiеш сама вдома сидiти? – запитав вiн пiсля снiданку Соню.

– Так, мене тато вчив, – сказала вона. – Дверi нiкому не вiдчиняти i по телефону нiчого не говорити. До вiкон не пiдходити. Правильно?

– Правильно, – сказав Вiктор i зiтхнув. – Але до вiкон сьогоднi можеш пiдходити.

– Справдi? – зрадiла Соня i вiдразу пiдбiгла до балконних дверей, пригорнулася носом до скла.

– Ну, що там бачиш?

– Зиму! – сказала дiвчинка.

– Я незабаром прийду, – пообiцяв Вiктор.

Тричi йому довелося показати свою «кiрочку», перш нiж вiн потрапив у кабiнет до головного.

– Як життя? – запитав Ігор Львович.

– Нiвроку… – не зовсiм упевнено вимовив Вiктор. – Ось, новi «хрестики» принiс…

– Давай, – простягнув руку головний. – А це тобi вiд Федора, – вiн простягнув йому грубу течку.

– Ігоре, – наважився Вiктор.