Пікнік на льоду

Подивився на будинок навпроти – в усьому будинку свiтилося тiльки два вiкна.

Чуже неспання не хвилювало Вiктора. Вiн уже отямився, тiльки у головi вiдчувалася важкiсть.

Дiстав аркуш паперу, вставив у машинку i знов прислухався до тишi нiчноi вулицi.

З тишi народився звук легковички, що пiд’iхала до парадного. Ляснули дверцята.

Вiктор сидiв i терпляче чекав на дзвiнок у дверi. Але замiсть дзвiнка за хвилину вiн почув обережний стукiт.

Чоловiк рокiв на п’ятдесят iз заспаним обличчям i червоними очима простягнув йому великий коричневий конверт.

– Я чекатиму внизу, в машинi. Якщо засну – постукаете в дверцята, – сказав вiн, не заходячи до коридора.

Вiктор кивнув.

Уже вмостившись перед машинкою, розкрив конверт, витяг аркуш паперу i театральну програмку.

«Пархоменко Юлiя Андрiiвна, 1955 року народження, з 1988 р. – солiстка Нацiональноi опери. Замiжня, двое дiтей, – читав Вiктор надрукований на машинцi текст, – 1991 р. мала операцiю на грудi.

У 1993 р. як свiдок залучалася до суду в справi про зникнення артистки Нацiональноi опери Санученко Ірини Федорiвни, з якою вiдверто ворогувала. 1995 року вiдмовилася вiд участi в гастрольнiй поiздцi до Італii, чим ледве не зiрвала запланованi гастролi».

Далi додано вiд руки: «тяжко пережила загибель свого найближчого друга – письменника i депутата парламенту Миколи Олександровича Якорницького, з яким познайомилася пiд час свого виступу на закритому святкуваннi депутатами Дня незалежностi Украiни в Марiiнському палацi в 1994 роцi».

Цi рядки були пiдкресленi червоним олiвцем, i Вiктор одразу пригадав останню розмову з Ігорем Львовичем.

Вiн кiлька разiв перечитав пiдкресленi рядки. Інформацii було обмаль, але ритм думок уже налаштувався на смуток майбутнього тексту.

Вiктор переглянув програмку, на другiй сторiнцi побачив кольорове фото солiстки. Гарна струнка жiнка з яскравим, либонь штучним рум’янцем на щоках. Мигдалевий розтин очей, каштанове волосся, що хвилясто спадало з плечей.

Театральна сукня дуже пасувала iй.

Вiктор знову зосередився на чистому аркушi паперу, вставленому в машинку.

«В арабiв бiлий колiр вважаеться жалобним», – подумав вiн, наближаючись пальцями до клавiатури з тастрами.

«Все живе на землi мае власний голос. Голос – це ознака життя, ознака щастя або горя. Вiн може посилюватися, уриватися, зриватися, переходити на ледь чутний шепiт.