Пікнік на льоду

– Видужав поки… Я йому факсом твiй твiр кинув… Йому, нiби, сподобалося… У кожному разi вiн був вражений!

– Тату, тату, – долинув з кiмнати голос дiвчинки, – вiн iсти хоче!

– Хiба вiн у тебе говорить? – посмiхнувся, дивлячись на Вiктора, Мишко-непiнгвiн.

Вiктор дiстав з морозильника рибину трiски, поклав у полумисок.

– Соню, скажи йому, що iсти подано! – жартома гукнув Вiктор.

– Чуеш? – неголосно питала в кiмнатi дiвчинка. – Тебе iсти звуть!

Пiнгвiн перший зайшов у кухню, за ним слiдком – Соня.

Вона провела його до полумиска i з цiкавiстю спостерiгала, як Мишко-пiнгвiн iв.

– А чому вiн сам? – запитала раптом Соня, пiдвiвши голову.

– Не знаю, – вiдповiв Вiктор. – Та вiн не сам: ми з ним удвох тут живемо…

– І ми удвох з татком живемо… – сказала Соня.

– Базiка! – видихнув Мишко-непiнгвiн. Ковтнув чаю. Знову подивився на дочку. – Збирайся, час додому!

Похнюпивши голову, Соня вийшла з кухнi.

– Треба буде iй щеня або кiшку купити… – сказав, дивлячись iй услiд, Мишко-непiнгвiн.

– Приводь ii ще, нехай iз пiнгвiном бавиться! – запропонував Вiктор.

За вiкном усе було залите тушшю зимового вечора. Ледь чутний голос радiоточки вiщав про подii в Чечнi. Вiктор сидiв за кухонним столом перед друкарською машинкою. Йому було самотньо, хотiлося написати оповiдання чи казку, хоча б лише для Сонi. Але в головi звучала смутна прониклива мелодика ще не написаного «хрестика».

– Може, я занедужав? – думав Вiктор, дивлячись на чистий аркуш паперу, що стирчав з машинки.

 – Нi, треба змусити себе хоч iнодi писати короткi оповiдання, бо я схиблю…

Згадалося кумедне веснянкувате личко Сонi, стягнутий гумкою хвостик рудого волосся на макiвцi.

– Дивний час для дитинства, – думав Вiктор, – дивна краiна, дивне життя, в якому й розбиратися не хочеться, хочеться просто вижити та й годi…

19

За кiлька днiв Вiкторовi подзвонив головний i попросив бути обачнiшим, до редакцii поки що не приiздити i без потреби на вулицю не виходити.

Здивований дзвоником Вiктор усе ще тримав слухавку бiля вуха, хоча з неi вже з хвилину чулися короткi гудки.

«Що трапилося?» – думав вiн, але при цьому в його вухах досi звучав голос головного, цiлком спокiйний i самовпевнений, як голос вчителя. Вiктор стенув плечима. Всерйоз вiн цей дзвiнок не сприйняв, але ранок сам по собi розтягся на двi зайвi години. І голився вiн довго, i чомусь вирiшив попрасувати сорочку, хоча вдягати ii не збирався.

Вийшов з будинку бiля полудня.