Пікнік на льоду

Не було нiякого бажання, та й потреби виходити сьогоднi на вулицю.

Аби порушити тишу квартири, Вiктор умикнув радiоточку, що стояла на холодильнику.

Безтурботний шум парламенту з шипiнням вирвався з динамiка. Вiктор прикрутив гучнiсть. Поставив на вогонь чайник. Подивився на годинник: провечiр, пiв на шосту. Для закiнчення дня зарано, подумав Вiктор.

Пiшов у кiмнату i подзвонив Мишку-непiнгвiну.

– Усе готове! – доповiв вiн йому. – Можеш приiздити.

Мишко приiхав не сам. З ним до квартири ввiйшла маленька дiвчинка з круглими допитливими вiчками.

– Моя дочка, – сказав Мишко. – Не було на кого вдома лишити… Скажи дядьку Вiтi, як тебе звуть! – вiн нахилився до неi, почав розстiбати гудзики маленькоi рудоi шубки.

– Соня, менi вже чотири роки, – проговорила дiвчинка, дивлячися знизу вгору на Вiктора. – А правда, що у вас пiнгвiн живе?

– Ну от, не встигла зайти, а вже… – Мишко зняв з неi шубку, допомiг iй стягнути з нiг чобiтки. – Ну, ходiмо!

Вони зайшли до великоi кiмнати.

– А де пiнгвiн? – знову запитала вона, озираючись довкола.

– Зараз, – сказав Вiктор. – Зараз я його знайду!

Спочатку вiн пiшов на кухню. Принiс Мишковi обидва свiжонаписаних «хрестики». Потiм попрямував у спальню.

– Мишко! – гукнув вiн, зазираючи за темно-зелену канапу.

Мишко стояв на своiй пiдстилцi, на складенiй утрое старiй верблюдячiй ковдрi, уп’явшись у стiну.

– Ти чого? – запитав, похилившись, Вiктор.

Пiнгвiн стояв з розплющеними очима.

– Занедужав, чи що? – подумав Вiктор.

– Що з ним? – запитала Соня, нечутно пiдiйшовши до канапи.

– Мишко, у нас гостi!

Соня пiдiйшла до пiнгвiна i попестила його.

– Ти занедужав? – запитала вона.

Пiнгвiн смикнувся, повернув голову, подивився на дiвчинку.

– Тату! – гукнула Соня. – Вiн повернувся!

Залишивши Соню з пiнгвiном, Вiктор повернувся до великоi кiмнати. Мишко, сидячи у фотелi, дочитував другий некролог. З виразу його обличчя Вiктор зрозумiв, що текст замовнику сподобався.

– Чудово! – сказав Мишко-непiнгвiн.

Вони перейшли до кухнi, де сiли до столу i, поки грiвся чайник, балакали про погоду та iншi неважливi речi. Коли ж чай запарили й розлили по фiлiжанках, Мишко-непiнгвiн простягнув Вiкторовi конверт.

– Гонорар, – сказав вiн. – Незабаром ще замовлення буде. Стривай, пам’ятаеш, ти про Сергiйка Чекалiна писав?

Вiктор кивнув.