Пікнік на льоду

16

Уранцi Вiктора збудив телефонний дзвiнок.

– Слухаю! – хрипким спросоння голосом сказав вiн у рурку.

– Вiкторе Олексiйовичу! – пролунав знайомий голос. – Поздоровляю з зачином! Я вас не розбуркав?

– Однаково час пiдводитися! – проговорив Вiктор, пiзнаючи голос головного. – А що сталося?

– Перша публiкацiя! До речi, як самопочуття?

– Вже краще, – вiдказав Вiктор.

– Тодi приiздiть до редакцii! Обговоримо вашi успiхи.

Умившись, Вiктор поснiдав, випив чаю. Провiдав свого плеканця – той ще, стоячи, спав в улюбленому закутнi за темно-зеленою канапою.

Повернувшись на кухню, Вiктор поклав до мишкового полумиска морожену рибину трiски. Одягся i вийшов.

На вулицi лежав снiг-обновець. Сизе небо висiло низько, майже над дахами п’ятиповерхiвок. Було спокiйно i не дуже зимно.

Перед тим, як сiсти до автобуса, Вiктор купив свiже число «Столичних вiстей». Розгорнув вже в автобусi, умостившись на м’яке сидiння. Перебiгши очима заголовки, вiн, нарештi, надибав вертикальний прямокутник тексту, обведений грубою чорною рамкою.

«Не стало письменника i депутата Олександра Якорницького. Спорожнiло шкiряне крiсло в третьому ряду парламентськоi зали. Це мiсце незабаром займе iнша людина, але в серцях багатьох, що знали Олександра Якорницького, оселиться вiдчуття пустки, вiдчуття глибокоi втрати…»

– Ну от, – подумав Вiктор, – перша публiкацiя…

Вiн не дуже радiв, хоча вiдкись iз глибини прокльовувалося давно забуте вiдчуття – вiдчуття самозадоволення.

Вiн дочитав текст до кiнця: усi слова були на своiх мiсцях, жодних слiдiв редакторських ножиць.

Погляд затримався на пiдписi, на цьому майже фразеологiчному псевдонiмi, що мiг сховати за своiми двома словами будь-яку кiлькiсть людей – Група Товаришiв. Цiкаво, що саме так – обидва слова з великоi букви – написав Вiктор в оригiналi. І навiть це редактор не змiнив. Дiйсно, його трактували як шановного письменника, а не як газетяра.

Вiктор поклав газету на колiна i подивився у вiкно, на мiсто, що iхало назустрiч автобусу.

– Дивись-но, пташка! – показала пальцем угору мати, яка сидiла попереду своеi дитини. Вiктор вiдрухово простежив за напрямком ii пальця i побачив горобця, що кидався пiд стелею автобуса.

17

Редактор зустрiв Вiктора так радо, нiби рiк не бачив. Кава, коньяк i сто доларiв у довгому елегантному конвертi – справжня атрибутика свята.

– Ну от, – сказав Ігор Львович, пiднiмаючи чарку з коньяком. – Початок е.