Пікнік на льоду

Вiктор кивнув, розумiючи, що гiсть мае рацiю, проте однаково напад невдоволення тривав i не давав йому не тiльки всмiхнутися, але й заспокоiтися.

– Ну, а про кого ти найкраще написав, як ти гадаеш? – приязно запитав Мишко-непiнгвiн.

– Про Якорницького, – подумавши, вiдповiв Вiктор i пригадав довге застiльне iнтерв’ю за пляшкою фiнськоi горiлки.

– Це котрий письменник i депутат? – перепитав Мишко.

– Авжеж.

– Гаразд, – сказав вiн. – Я тут тобi щось цiкаве принiс. Почитай.

Вiктор узяв кiлька аркушiв, переглянув iх.

Незнайомi прiзвища, рядки бiографiй, дати. Вникати зараз у цi тексти Вiкторовi не хотiлося. Вiн просто кивнув i вiдклав аркушi убiк.

– Подзвони менi, коли буде готове, – попросив Мишко-непiнгвiн, даючи Вiкторовi вiзитiвку.

15

За вiкном падав перший снiг.

Вiктор пив каву i читав папери, принесенi Мишком-непiнгвiном зо два днi тому. Це були бiографiчнi досье на замначальника податковоi служби i на хазяйку ресторану «Карпати». Бiографii цiеi пароньки були достатньо строкатi, щоб стати помiтними «хрестиками».

З такими персонажами можна було спокiйно писати пригодницький роман, думав Вiктор, чудовi негативнi героi! Але для написання роману був потрiбний цiлком вiльний час, якого у Вiктора не було. Щоправда, у нього тепер були грошi, пiнгвiн Мишко i три срiблястих коропи, що плавали у ваннi. Але чи можна було усе це вважати компенсацiею за ненаписаний роман?

Згадавши про коропiв, Вiктор узяв шматок булки i пiшов у ванну годувати живу рибу.

Накришив булки, аж тут почув поруч чийсь подих. Повернувся i побачив Мишка. Мишко журливо дивився на плаваючих у ваннi риб.

– Ти, либонь, прiсноводних не любиш? – запитав пiнгвiна Вiктор i сам за нього вiдповiв. – Звичайно, ми ж антарктичнi, океанськi, у власному соку…

Повернувшись до кiмнати, Вiктор подзвонив дiльничному i запросив його на рибну вечерю.

За вiкном усе ще падав снiг.

Вiктор поставив на кухонний стiл друкарську машинку i заходився слово по словi «малювати» живi образи майбутнiх небiжчикiв.

Робота посувалася поволi, але впевнено. Кожне слово лягало на свое мiсце i ставало непорушним, як фундамент египетськоi пiрамiди.

«Не вiд гарного життя покiйний погодився на вбивство свого молодшого брата, до рук якого випадково потрапив список акцiонерiв ще не приватизованого заводу пральних машин. Але пам’ятник, поставлений покiйним на згадку про брата, став дiйсною оздобою цвинтаря.