Добрий ангел смерті

Одноманiтне тремтiння горизонтiв, якi оточували мене: i морського, i пустельного, розмитого теплим маревом, немов у тiй точцi земля переплавлялася в небо або навпаки, – викликали в менi роздратування. Я вже не шукав поглядом у морi кораблiв i не оглядав жадiбно пустельнi далi. Просто йшов уперед, не будучи до кiнця впевнений у правильностi обраного напрямку.

У канiстрi залишалося не бiльше двох лiтрiв води, хоча менi здавалося, що витрачаю ii я бiльш нiж економно, не кажучи вже про те, що вмиваюся тiльки в морi.

Але цей тягар, що приемно побулькував у канiстрi, створював упевненiсть у безпецi мого перебування в пустелi. А тягар у рюкзаку створював упевненiсть у ситостi, нехай i одноманiтнiй.

Намет частково звисав iз рюкзака, але я вже розрахував, що коли з’iсти ще п’ять-шiсть бляшанок консервiв, вiн увiйде в рюкзак повнiстю.

Загалом, рух мiй уздовж каспiйського берега був одночасно i стихiйним, i спланованим одночасно. Крiм того, якась вiра або навiть упевненiсть у випадку – звичайно, в щасливому випадку – теж пiдбадьорювала i уяву, i тiло.

Адже знайдений одномiсний намет теж належав до розряду щасливих випадкiв. Хто знае, що ще я знайду?

І так я йшов, поки спека не стала нестерпною. Вiдчувши легенями посушливу силу розпеченого сонцем повiтря, я припинив свiй шлях i спустився на берег. Знайшов зручний камiнь, застелив його наметом i влаштувався на ньому добротно, як бувалий мандрiвник.

Автоматично кинув погляд на годинник, але час вiн не показував.

Застиглi стрiлки тiльки нагадували про мою висадку на цей пустельний берег. Нагадували про недавне минуле.

Насамперед я охолодив у каспiйськiй водi свiй обiд: бляшанку каспiйського оселедця. Опустив у воду i пластмасову канiстру. Почекав iз пiвгодини, потiм, попоiвши, прилiг на цьому ж каменi, насолоджуючись вологою каспiйською прохолодою. Задрiмав у тiнi, слухаючи неголоснi сплески хвиль. Крiзь дрiмоту ловив шкiрою обличчя пориви каспiйського вiтерця й подумки намагався затримувати iх дотики, немов це були пальцi жiнки, ласкавi, нiжнi, легкi.

А час непомiтно минав, пiдштовхуючи сонце до вечора, до заходу. І ще в дрiмотi я вiдчув, що наближаеться вечiр, хоча до нього було ще далеко – просто морський вiтерець став смiливiшим i поверхня Каспiю блищала на невидимому менi з грота сонцi не так яскраво, як кiлька годин тому.

Треба було продовжувати шлях. Вибравшись на плато, я рушив уперед.