Добрий ангел смерті

Зупинятися на привал пiд палючим сонцем було справою нерозумною, i я, знайшовши черговий провал плато до моря, спустився на мокрий берег i сiв у печерi, видовбанiй хвилями. Тут вiд раптового холоду по шкiрi побiгли мурашки. Перепад температур був неймовiрний. Пахло вогкiстю, морем. Сонцю цей шматочок берега був недоступний.

Я зняв рюкзак. Зiтхнув, подивившись на червонi смуги вiд його лямок на плечах.

Захотiлось iсти, i я дiстав бляшанку «Каспийской сельди». Розкривши ii ножем, цим же ножем поколупався в шматочках риби i, не знайшовши нiчого зайвого, пальцями перекинув шматочки риби в рот i запив ii ж власним соком «с добавлением масла», як було написано на бляшанцi.

Запив iжу теплою водою з канiстри – на язику залишився пластмасовий присмак. Щоб якось охолодити канiстру, опустив ii у воду бiля берега, мiж двох каменiв, якi вiдвалилися колись вiд краю плато.

Поступово тiло мое звикло до прохолоди, гусяча шкiра пройшла, i бадьорiсть мало-помалу почала повертатися.

Я сидiв на холодному каменi.

Дивився на море, на косi лiнii хвиль, якi спокiйно i монотонно шлiфували берег.

«Життя прекрасне…» – думалося менi, хоча думалось якось сумно i з iронiею. Сам я iронiзував над собою чи думка ця була якимось внутрiшнiм мiражем, заподiяним спекою, – не знаю. Хоча якщо мiраж виникае всерединi, у формi думки, та ще й першого дня перебування в пустелi – це вже зовсiм сумно.

Але менi не було сумно. Менi було спокiйно i не хотiлося нi рухатися, нi йти з цього затишного прохолодного куточка.

Менi нiчого не хотiлося. Хiба що просто сидiти й дивитися на море, яскраве, блискуче на сонцi, вiд якого я так добре сховався.

Не знаю, скiльки часу я просидiв бiля моря, вiдпочиваючи i насолоджуючись вiдсутнiстю спеки. Годинник мiй – хоч скiльки я його тряс – iти не хотiв. Вода з нього чи то вилилася, чи то випарувалася, залишивши iз внутрiшнього боку скла запiтнiлiсть, крiзь яку ледве помiтнi були двi застиглi стрiлки.

Щось менi пiдказало, що i на сонцi вже не так жарко. Лiнiя горизонту начебто наблизилась i затремтiла сильнiше.

Певно, вечорiло.

Я витягнув iз води канiстру, надiв рюкзак i знову вибрався на пiсок. І дiйсно – сонце вже опускалося. Пiсочний горизонт потроху червонiв. І саме повiтря було вже не настiльки сухим i гарячо-колючим.

Я продовжив свiй шлях, i тепер менi йшлося набагато легше, нiж недавньою спекою. Це вiдкриття змусило мене згадати книжку, в якiй мандрiвники теж iшли через пустелю i йшли вони тiльки вечорами та ночами.