Добрий ангел смерті

– Щас Марат подрулiт, тут глубоко, можем совсем блiзко подойтi. У тебя вода есть?

– Вода? – перепитав я, повертаючись зi свого зацiпенiння.

– Пiтьевая.

– Нет.

– Ну ти дайош… – Степан здивовано похитав головою. – Ладно, дадiм тебе балон.

Балоном вiн називав п’ятилiтрову пластикову канiстру. Вiн витягнув ii з каюти i поставив поряд iз моiм рюкзаком.

– Ето ж пустиня, – сказав вiн трохи роздратовано. – Тут тебе нi крана, нi пiвной!

Я кивнув, даючи йому зрозумiти, що сам усвiдомлюю свiй iдiотизм.

Треба сказати, що я дiйсно в цей момент гостро вiдчув цей iдiотизм, завдяки якому опинився чорт-зна де i збирався через хвилин двадцять опинитися ще далi вiд дорiг i вiд людей. На губах виникла нервова сухiсть. Я машинально взяв п’ятилiтровий балон, вiдкрутив кришку i ковтнув води.

Стало якось не по собi. Але берег невблаганно наближався. Залишалося до нього вже метрiв сорок чи тридцять. Кам’яне плато, пiдмите бiля пiднiжжя хвилями i ними ж зализане, здiймалося метрiв на два.

Через нерiвнi промiжки верхня лiнiя плато порушувалась, i там уже хвиля облизувала камiння, що обсипалося вниз, а по ньому, як по сходах, можна було забратися вгору.

У якийсь момент шхуну труснуло, i Степан, зiгнувши шию в бiк кабiни, крикнув:

– Марат, стопорi!

До берега залишалося метрiв три.

– Давай твоi вещiчкi сбросiм, штоб не намоклi, – сказав Степан, пiдходячи до рюкзака.

Розгойдавши вдвох рюкзак, ми викинули його на берег, потiм поряд iз ним упала i канiстра з водою.

– Пригай! – сказав менi Степан, киваючи головою в бiк берега. – Скоро солнце прiжарiт – за пять мiнут висохнеш!

Я попрощався з ним i з Маратом, подякував iм та, вiдштовхнувшись ногами вiд борту, шубовснув у джинсах i футболцi в каламутну каспiйську воду.

– Ей, – гукнув мене Степан, коли я в обважнiлому вiд води одязi вибрався на вузький бережок, що впирався в неглибокий вимитий хвилями грот. – Єслi што перевезтi надо – ми всегда можем! Разищi! Шхуна «Старый товарищ».

Знову неголосно загарчав дизельок, i шхуна повiльно попливла влiво, поступово збiльшуючи вiдстань мiж собою i берегом. Я провiв ii поглядом, прочитав назву на борту. Помахав рукою, хоча на мене вже не дивилися.

У мiру того, як «Старый товарищ» вiддалявся, я все гострiше й гострiше вiдчував свою самотнiсть. І ось уже коли i слiд «товарища» розчинився в метушливих хвилях Каспiю, до мене прийшов несподiваний спокiй, почуття близьке до приреченостi.