Добрий ангел смерті

І навiть моя особиста присутнiсть на його борту ще не доводила менi остаточно реальнiсть того, що вiдбуваеться, i навколишнього. Хоча, начебто, що тут дивного? Пливе корабель-завод, капiтан вибирае його курс, а директор заводу стежить за виробництвом, i так вони вдвох годують краiну рибними консервами. Нi, все одно звучить нереально…

Я дiстав iз тумби пiд столом бляшанку «Каспийской сельди», розкрив i, уважно оглянувши вмiст i не знайшовши в ньому нiчого стороннього, пообiдав.

Даша була в цеху. Я досi не знав, де ii цех – вище чи нижче цiеi палуби? Ну та й не так це було важливо.

Пiсля обiду постояв бiля борту, вдивляючись у нервову лiнiю стику моря i неба. Раз у раз на маревнiй, гойдливiй лiнii каспiйського горизонту виникали цятки кораблiв. І море через це здавалося менi маленьким i тiсним. Я не боявся цього моря – в ньому, мабуть, важко було б загубитися… Хоча хто його знае, краще не пробувати…

Через кiлька днiв Даша повiдомила, що наступноi ночi буде шхуна, яка мене пiдкине до Мангишлаку.

Нiчна пересадка на рибальську шхуну запам’яталася менi перш за все дивними металевими звуками. Шхуна пiдiйшла впритул до борту, i на неi з нижнього периметра скидали мiшки з чимось залiзним. Спочатку менi здалося, що в мiшках – консерви, але коли почали дiйсно скидати консерви, до того ж не в мiшках, а в перетягнутих шпагатом картонних коробках, я вiдразу зрозумiв неправильнiсть своеi здогадки.

А нiчне завантаження тим часом тривало. Я стояв бiля кремезного Ванi, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Вiн уважно стежив за тим, що вiдбувалося, час вiд часу перекрикуючись iз двома рибалками, що знаходились на шхунi. Нарештi вiн крикнув: «Всьо! Долгов нет. Єщо етово парнiшку возьмьоте до берега!» І при цьому вiн двинув мене рукою по плечу, вiд чого я сiпнувся. Чоловiк унизу кивнув. Ваня кинув мiй синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гуркнув на палубу – Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервiв, i тепер вiн важив, мабуть, кiлограмiв п’ятнадцять—двадцять.

– Давай, пригай! – Ваня подивився на мене.

До шхуни було метрiв три. Вона трохи гойдалася на хвилях. Менi зробилося страшнувато.

– Давай-давай, не дрейфь! – квапив Ваня.

Я перелiз через борт i знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.

– Давай, словят онi тебя!

Я стрибнув, i дiйсно, двое рибалок спiймали мене, пом’якшивши мое приземлення.