Добрий ангел смерті

Обперся об бортик i подивився на воду, що мiнилася чи то патиною, чи то старим потемнiлим срiблом.

На небi горiли великi зiрки. Три штуки. Висiли вони невисоко, а над ними мерехтiв iнший зоряний дрiб’язок, незлiченний, як нiчна мошкара, що збилася навколо одного-единого дорожнього лiхтаря.

За моею спиною горiло вiконце чиеiсь каюти, за яким iшла гучна весела розмова. Дзвенiли склянки, згадувалися випадки з минулого – звичайнi, що вiдбуваються з кожним по багато разiв у життi. Але тут, пiд веселощi та горiлку, вони слухались уважно i шанобливо, i навiть я постояв, завмерши, хвилин п’ятнадцять.

Слухав i всмiхався. Якийсь сiльський вечiр виходив. У руках – склянка iз залишками горiлки. На небi – зiрки, за спиною – вiконце, за вiконцем – розмови.

Я допив горiлку i, повернувшись у каюту, лiг i поступово заснув пiд неголосне, але наполегливе похропування Дашi.

19

Наступного вечора рибзавод випливав у Каспiй. Раннi зiрки ненав’язливо i неяскраво поблискували на ще свiтлому небi.

По периметру палуби прогулювалися трудящi плавучого гiганта. Я стояв бiля бортика i дивився на воду – Даша сказала, що як тiльки увiйдемо в Каспiй, вода позеленiе.

Повз мене з реготом пройшла компанiя жiнок, i в повiтрi бiля мене затримався запах свiжоi риби. Але буквально через пiвхвилини свiжий солонуватий вiтерець зiгнав його.

Рибзавод погойдувався на невисоких хвилях, i це було для мене новим вiдчуттям. Ранiше менi важко було б уявити, що хвилям виявиться пiд силу розгойдати це громаддя, але тепер я вже розумiв, що Каспiйське море може все: i освiжити, i нагодувати, i втопити…

– Ей, котiк, не простудiшся? – пролунав за моею спиною голос Дашi.

– Так ведь не холодно, – не оглядаючись, вiдповiв я.

– Тут такiе ветеркi на Каспii – враз просквозят, – зi знанням справи сказала Даша. – Пойдьом лучше в каюту.

Вранцi я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще погойдувався – видно, це i було причиною мого неспокiйного сну i важкого пробудження.

Даша вже була в цеху. На столику стояла бляшанка «Каспийской сельди», той самий куценький ножик i огiрок.

«Дбайлива», – подумав я, дивлячись на залишений менi снiданок.

Попоiв, потiм умився. Виглянув за фiранку назовнi – небо полискувало свинцем. Схоже, що погода мiнялася до гiршого.

Скiльки менi ще пливти з ними?

Не те щоб подорож ця була неприемною, але просто ii одноманiтнiсть починала мене втомлювати: однi й тi ж консерви, одне i те ж море.