Добрий ангел смерті

– Ти знаеш, вiн помер учора, цей Львович, якщо це, звичайно, вiн. Менi подзвонив якийсь давнiй знайомий, просив допомогти на похоронi – нiкому труну нести. Якщо хочеш, iдьмо разом!

Пропозицiя була i несподiваною, i дивною.

– Але ж я його не знав… – вирвалось у мене.

– Але ж ти його розшукував! Я теж, здаеться, його не знав, – сказав скульптор. – Бiльше того, я не мiг згадати цього Алiка, який менi подзвонив. Вiн запевняе, що ми знайомi з тiеi пивницi…

Їхати на побачення з небiжчиком, до якого у мене залишалися непоставленi питання, здавалося справою щонайменше дурною.

Але я погодився.

Ховали його на Берковцях. Точнiше не ховали, а «пiдховували» до родичiв, якi вже влаштувалися там навiчно. Жовте висохле обличчя нi про що не говорило. І скульптор, нахилившись до мого вуха бiля могили, прошепотiв:

– Щось я його не впiзнаю.

Однак Алiк, який органiзував цей похорон, нагадав скульптору кiлька епiзодiв iз далекого минулого. І скульптор кивнув. Потiм вони в моiй присутностi згадали кiлька iмен.

Я набрався смiливостi й запитав у лiтнього Алiка про людину, що цiкавився творчiстю Тараса Шевченка i питаннями патрiотизму. Пояснив йому, що це був знайомий покiйного Львовича.

Алiк почухав за вухом. Помовчав. Знизав плечима.

– Потiм, – нарештi мовив вiн. – Ти ж на помини йдеш? Я кивнув.

Помини, як з’ясувалося дуже скоро, органiзовував скульптор у себе в майстернi. Семеро людей сидiли навколо обiдньо-журнального столу. Скульптор на електроплитцi, що стояла в кутку, смачно смажив яловичу печiнку.

Решта, не чекаючи закуски, пили горiлку. Мовчки пили, без тостiв, навiть без зiтхань.

Ожили трохи, коли перша порцiя смаженоi печiнки з’явилася на столi. Скульптор висипав на стiл виделки. Поклав хлiб. Трапеза набула бiльш жвавого характеру, i хтось першим заговорив про покiйного, тут же перейшовши на живих i закiнчивши просторiкування думкою про те, що ранiше було краще.

– Так, – погодився хтось iнший.

Помини пройшли як належить.

Всi розiйшлися п’янi. Про покiйного поганого слова сказано не було. Про нього взагалi, один раз згадавши, бiльше не говорили. Коли встали з-за столу розiм’ятись, один iз гостей упiзнав себе молодого на однiй iз старих фотографiй.

– О! – вигукнув вiн i з подивом випнув губи, наче був у образi на себе тридцятирiчноi давностi.

Я пiдiйшов i поставив йому те саме запитання – про чоловiка, що захоплювався Шевченком i питаннями патрiотизму.