Добрий ангел смерті

Я теж вiдсьорбнув.

– Єсть хочеш? – запитала Даша.

Я кивнув.

Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки пiд столом i витягла звiдти бляшанку рибних консервiв.

– Ет нашi, – не без гордостi сказала вона. – В масле.

Вона вмiло розкраяла бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевцi. Дiстала з тумбочки двi виделки i передала одну менi.

Їли ми голосно i з задоволенням. Спустошили бляшанку за кiлька хвилин. Потiм вона запитала:

– Єщо?

Я кивнув, i iсторiя повторилася. Пiсля другоi бляшанки на душi настало умиротворення.

Ми випили ще грамiв по п’ятдесят.

– Паскудний день севодня бил… – поволi мовила вона, опустивши на стiл чашку з водою. – Сначала конвеер не запускался, потом замиканiе в автоклавном цеху, потом етот козьол Мазай… iнженер по охране труда… с утра п’яний i всех подряд щупает… Нет, штоб по-человеческi – вечерком, на палубе, а то прямо в цеху! І чево ти щупаеш, еслi он у тебя вiсiт, как покойнiк? А? Чево щупать? Тьфу!

Я слухав Дашу, i хоч горiлка трохи розслабила мене, але ii слова змусили трохи напружитися, немов я опинився перед левицею, готовою до стрибка.

Одначе хвилини через три я зрозумiв, що моi побоювання марнi. Даша переключилася з Мазая на укладку каспiйського оселедця в бочки i тепер iз азартом говорила про смак слабкозасоленоi риби.

– Я тебя туда ночью отведу, когда все п’яние. Возьмьом iз загашнiка i прямо у бочкi, ето – как в раю! нiкогда не забудеш! Ти ещо вип’еш?

Я кивнув. Вона розлила горiлку по склянках.

– Больше севодня не будем, – сказала Даша, ховаючи порожню пляшку пiд стiл.

– Економiка должна бить економной. Терпеть не могу ходiть, как тут прiнято, по каютам под утро i випрашiвать по сто грамм… Свойо должно бить своiм!

Ми випили. Вона знову запила з чашки, потiм вiдiйшла до умивальника, набрала ще холодноi води й повернулася до столика.

– Ти не думай, я – не п’ющая, ето так, для закалкi i борьби со временем… Делать-то тут нечево. Пливьош, работаеш, пйош. А как домой прiедем iлi где стоiм – тут уже можно i культурно пожiть.

Кнiжку купiть, в кiно… Ти вот сам кнiжкi чiтаеш?

– Да.

– Хорошее ето дело – кнiжкi чiтать… – Даша кивнула i замовкла, замислившись.

– Только одново етово мало, – хвилини через двi додала вона, виринувши зi своiх роздумiв i втупившись менi у вiчi.

Очi в неi були карi.

У вiконце каюти хтось постукав.

– Чево? – крикнула Даша.

– К тебе можно? – запитав хриплуватий жiночий голос. – Поговорiть…

– Нет, нельзя, Катька.