Добрий ангел смерті

Усерединi рибзаводу вирувало життя. З його надр по довгих залiзних коридорах через завiшенi вiкна кают просочувалися на палубу голоси, смiх, крики. І в мiру того як сонце, опускаючись пiд вагою вечора, ставало ясно-червоним i слабшало, все голоснiше лунали з надр рибзаводу цi голоси та шуми, i вже не виникало нi найменшого сумнiву, що ось-ось вони вирвуться на палубу, вихлюпнуться за борт i де-небудь далеко, на одному з берегiв який-небудь рибалка, сидячи бiля багаття, обернеться на далеке плавуче чудовисько, що свiтиться десятками квадратикiв вiкон i розливаеться по вечiрнiй Волзi безлiччю голосiв.

Стемнiло швидше, нiж я очiкував. Якось раптово мене обступила темрява, i цю темряву тут же пiдкреслив квадрат жовтого свiтла, що випав iз вiкна чиеiсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився – двi фiгури, два вогники сигарет. Цi сигаретнi свiтлячки то завмирали, то описували дугу – чiтку й багаторазово повторювану – вiд бортика палуби до рота i назад.

Я прислухався, чекаючи зрозумiти з голосiв, хто це був.

Але вони мовчали. Мовчали хвилин п’ять. Раптом один вогник сигарети падаючою зiркою полетiв за борт, i жiночий приглушений голос сказав: «Так етому козлу i надо!» Другий голос, жiночий також, але дзвiнкiший, мовив: «Ага!» – i обидвi фiгури почали вiддалятися вiд мене, залишивши позаду на поручнi бортика згасаючий вогник. Я пiдiйшов до нього i пальцем зiпхнув тлiючий бичок за борт. Подививсь iм услiд. Скреготнув залiзний овал дверей, що виходили на палубу iз загального коридору.

Я вирiшив iще постояти. Номер каюти я пам’ятав i, перебуваючи на своему поверсi, заблукати вже не боявся.

Хвилин через двадцять повернувся в каюту. Даша сидiла в ситцевому халатi на своiй койцi. На столику стояла почата пляшка горiлки, два гранчаки та велика чашка з холодною водою.

– Нагулялся? – запитала вона.

– Да.

– Вип’еш?

– Чуть-чуть…

Вона налила в склянки грамiв по п’ятдесят.

– Паскудний день севодня, – поскаржилася вона, простягаючи менi склянку.

Я взяв склянку, сiв на свою койку в узголiв’i, поближче до столика. Подивився на Дашу – хоч що б вона одягала, все одно дивовижна округленiсть ii тiла наче випирала з цього одягу. Округленiсть ця була як би поздовжньою, тiльки великi пiдiйнятi груди порушували вiдчуття всебiчноi гладкобокостi.

– Ти чево впялiлся? – з посмiшкою запитала Даша. – Красiвой баби не вiдел? Пей уже!

Поцокались i випили. Даша схопила чашку з водою, запила. Потiм простягла ii менi.