Гра у відрізаний палець

– А не зараз? – здивувався Вiктор.

– Паспорт-то у нас залишаеться, – жiнка посмiхнулася i стенула плечима. – Вас iще мають зарееструвати в мiлiцii. Такi правила. За це ще сто двадцять тисяч, потiм усi разом сплатите.

Отримавши ключ iз латунною биркою, на якiй був вибитий номер кiмнати, Вiктор понiс свою сумку до сходiв.

Кiмната розташовувалася на другому поверсi. Вiкно виходило в брудний господарський двiр готелю. Зате фiранки на вiкнi були яскравi та радiснi, так що Вiктор одразу вiкно ними запнув.

Дiстав записник. Усiвся за стiл, на якому стояв телефон.

Спочатку набрав номер такого собi Володимира Івановича Козицького. Вирiшив, що починати потрiбно з другорядних людей. У когось iз цих двох вiн, може, щось нове i про Івiна дiзнаеться, перед тим, як уже з ним говорити.

У Козицького нiхто не брав трубку.

«Невже нiкого немае вдома? Адже субота, вихiдний! – подумав Вiктор. – Переiхали вони нещодавно, так що навряд чи так швидко придбали дачу».

У другого колишнього товариша по службi Броницького теж нiкого не виявилося вдома.

Засмучений Вiктор змирився з думкою, що говорити спочатку доведеться з Івiним.

Набрав його номер, i майже зразу на тому кiнцi зняли трубку.

– Алло? – прозвучав приемний жiночий голос.

– Максима Петровича можна?

– Вiн вийшов. Залиште ваш телефон, вiн вам передзвонить, – сказала жiнка.

Вiктор напружився. Йому не хотiлося полохати Івiна, змусити його сховатися.

– А коли вiн повернеться? – запитав вiн.

– Може, через пiвгодинки…

– Якщо ви дозволите, я до вас пiд’iду. Може, за цей час вiн i пiдiйде?

– А ви адресу знаете?

– Так.

– Ну добре, пiд’iжджайте, – легко погодилася жiнка.

Заховавши «тетешку» на самiсiньке дно сумки, Вiктор засунув сумку пiд лiжко.

Переписав з iнструкцii номер свого готельного телефону. Внизу здав ключ i вийшов на яскраве лiтне сонце.

Поки iхав до Івiна, обмiрковував питання. Пробував уявити собi його реакцiю, майбутню розмову. Неспокiйна нiч забулася, на змiну вранiшнiй сонливостi прийшла бадьорiсть мисливця.

Але коли вiн опинився на Кутузовському, кам’яна потуга проспекту немов придавила його до асфальту. Вiктор подивився на сталiнськi будинки, що стояли шеренгою широкоплечих насуплених полковникiв. На мить вiдчув себе в кам’янiй пастцi, в тупику з перекритим виходом. У повiтрi пахло плавленим асфальтом i вихлопними газами.

Поки шукав потрiбний будинок, самовпевненiсть повернулась.