Гра у відрізаний палець

Через кожнi пiвгодини по проходу проiздив вiзок iз чаем-кавою та рiзними закусками.

Коли вiн проiхав знов, Сахно обернувся до Нiка й пильно подивився йому в вiчi.

– Знаеш, я хоч i полюбляю випити, але не слiпий же! Ти вiд свого дружка в Польщi не лише паспорти отримав. Вiн тобi ще два конверти дав. Напевно, з грошима? – Сахно посмiхнувся.

– Можливо.

– А два тому, що один – для мене? Так?

– У Кобленцi дам, – сухо пообiцяв Нiк, уявивши, як Сахно почне тринькати своi дойчмарки.

– Та менi ранiше й не потрiбно, – задоволено мовив вiн, витягнув iз нагрудноi кишенi джинсовоi куртки три паспорти – два червоних i один синiй, рухом картяра розвiяв iх i знову хитро подивився на Нiка.

– Так ми з тобою тепер брати-югослави? Серби, значить…

Вiн розгорнув синiй паспорт i прочитав уголос: «Іво Сахнич, народився 12 липня 1959 року».

– Слухай, звiдки у твоiх друзiв мое фото? І дата народження правильна… Ось тiльки з мiсцем народження… – І вiн похитав головою. – Що я, мудак, аби в Сараево народитись? А тебе як за паспортом?

– Нiко Ценський…

– Що це за прiзвище? Таких югославiв не бувае!

– Це мое справжне прiзвище.

– По блату залишили? Чого ж ти за мене слiвце не замовив? А все-таки, що це у тебе за прiзвище? Єврейське?

– В Югославii – еврейське, але я – росiянин.

– Прiзвище – еврейське, ти ба – росiянин. – Сахно в’iдливо посмiхнувся й вiдвернувся. Провiв поглядом високу молоду нiмкеню, що штовхала по проходу черговий вiзок з iжею та напоями.

– Слухай, у нас же ще двi зубрiвки та вино, – задумливо мовив вiн.

– Потiм, у Кобленцi.

– А ковбасу ми доiли?

– Нi, в купе залишили.

– Але на нiмецьку ковбасу у нас грошей вистачить?

– Вистачить.

Через три години, коли потяг пiдходив до Кобленца, Нiк уже ледве стримувався вiд безперервних запитань i пiдколювань Сахна.

«Уже краще б дав йому випити. Може, хоч проспав би всю дорогу?» – думав Нiк, уперше довго поспiлкувавшись iз тверезим напарником.

– Wo ist hier hotel «Mauer»? – запитав Вiктор у службовки бюро довiдок кобленцького вокзалу.

Поки дiвчина з короткою хлоп’ячою стрижкою натискала клавiшi на своему комп’ютерi, Нiк прочитав ii нагрудну бирку. Нiмкеню звали Хайдi.

Вона пояснила, як дiйти до готелю, а Нiк сказав: «Vilen dank, Heidi» й упiймав у вiдповiдь ii здивовану усмiшку.

– Що, заклеiв? – запитав Сахно, що спостерiгав за дiалогом збоку.

– Ходiмо, готель поруч.