Гра у відрізаний палець

Вiктор за три кроки пiдскочив до пiджака, що висiв на гачку, витягнув iз бiчноi кишенi мобiльний телефон, натиснув зелену кнопку i, тiльки повернувшись на кухню, пiднiс телефон до вуха.

– Алло! – прошепотiв Вiктор.

– Це я, Георгiй. Привiт!

– Привiт, – приголомшено вiдповiв Вiктор.

– У мене безсоння, ось вирiшив дзвякнути. Як там, iз вдовою познайомився?

– Так.

– І про щось довiдався?

– Майже нi про що.

– Це тому, що розмовляв на ii територii. Знаеш, як у футболi: перемога на полi супротивника вважаеться подвiйною.

Тобi треба ii куди-небудь запросити. У кафе яке-небудь. Уранцi, годинi об одинадцятiй, аби вона вже привела свiй зовнiшнiй вигляд у порядок, а думки щоб були ще розкиданi… Розумiеш?

– Авжеж…

– Ну, якщо розумiеш, подзвони iй завтра годинi о десятiй ранку, скажи, що заiдеш за нею об одинадцятiй i по-дiловому поклади трубку. Щоб iй нiкуди було дiватись. У тебе, я бачу, теж безсоння?

– Так, – признався Вiктор, i тут же якась пiдозра закралася в його думки.

Вiн визирнув у вiкно, оглянув нерухому нiчну панораму – все тихо i мертво.

– Ну, гаразд, до зв’язку. Я поiхав! – мовив знайомий чоловiчий голос, i його змiнили короткi гудки.

Вiктор опустив трубку на стiл. Подивився у вiкно i раптом побачив, як бiля огорожi сусiднього будiвництва якась машина засвiтила фари i стала видимою. Виiхала на «дорогу життя» i неспiшно покотила до траси.

Уранцi вiн пiвгодини стояв пiд холодним душем, приходячи в бадьорий стан.

– Ти на чорта схожий! – сказала йому за снiданком дружина.

 – Пiд очима – синцi, блiдий, як мрець!

– Нiчого, сьогоднi вiдiсплюся, – пообiцяв скорiше сам собi Вiктор, шматуючи ножем яечню.

Із кiмнати почувся плач донечки, i дружина, на ходу розстiбаючи верхнi гудзики халата, побiгла туди. У Яни теж настав час снiданку.

Іра, згадавши, що вночi годувала ii лiвою груддю, зараз пiднесла до правоi.

Вiктор випив у кухоннiй самотинi чашку кави. Вийшов на балкон, подивився з висоти восьмого поверху на свою червону «мазду».

На сусiдськi «москвичi», «ЗАЗи», що стояли трохи вiддалiк акуратною шеренгою, та древнiй «мерседес», що прилучився до них. Хоч вiн i розумiв, що машина – не його, а службова, однак утриматися вiд зарозумiлоi посмiшки не змiг.

Іще раз умився холодною водою. Подивився на годинник – за чверть дев’ята. Зайшов у спальню, посидiв хвилинку бiля Іри i Яни, що присмокталася до правоi грудi дружини. Вiдчув себе «третiм зайвим». Повернувся на кухню.