Ключі Марії

Не лише тому, що ця адреса була найближчою, але й через схожiсть колишнього мiсця проживання Клейнода Вiталiя Петровича з мiсцем розташування громадськоi органiзацii «Інститут-архiв», яка бомбила дивними листами чи то живого, чи то мертвого Георгiя Георгiйовича Польського. Клейнод мешкав на Межигiрськiй, 24 кв. 4, а офiс «Інституту-архiву» був за тiею ж адресою i вiдрiзнявся тiльки номером квартири.

Дверi Олеговi вiдкрив пiдтоптаний старигань у вовняних спортивних штанях синього кольору i в старому коричневому пiджаку поверх чорного гольфа.

– Ви Вiталiй Петрович? – запитав його Бiсмарк.

– Нi, що ви, – той замотав головою. – Тато помер. Вже два роки минуло.

– Тодi ви, напевно, Ігор? – згадав Олег iм’я, що стояло пiд усiма однаковими листами, вiдправленими Польському.

– Так, Ігор Вiталiйович, – кивнув старий.

– До вас можна? Я пишу книгу про iсторiю украiнськоi археологii. Мене дуже цiкавить ваш тато, – голос Бiсмарка зазвучав так переконливо, що вiн сам здивувався.

– Так! Так! – старий уважно його роздивився i зрушив з мiсця, пропускаючи гостя всередину.

У квартирi пахло вологими книжками. – Не роззувайтеся. Проходьте. У мене тут не прибрано.

«Не прибрано» – звучало надто пишномовно для помешкання, в якому, здавалося, востанне прибирали рокiв десять тому.

«Тут пахне, як пiсля потопу», – гiсть зупинився, оглядаючись на всi боки.

– Он крiсло, сiдайте, – вказав рукою старий. – А я зараз кватирку вiдчиню. Справдi душнувато.

Два крiсла, важкi, бордового кольору, якщо й були молодшi за цей старий будинок, то не набагато.

Мiж крiслами стояв журнальний столик, а за ним – стародавнiй електронагрiвач. За розташуванням порожнього горнятка на столику Олег визначив крiсло господаря i сiв навпроти. Доторкнувся рукою до обiгрiвача i мало не обпiкся.

– Я вам нiчого не пропоную, – сiдаючи, промовив старий. – Нема що пропонувати, пенсiя через тиждень.

– То, може, я вискочу, щось вам куплю? – Бiсмарк доброзичливо глянув в очi господарю.

Обличчя спiврозмовника пожвавилося.

– Що, справдi? – не повiрив той своiм вухам. – Крамниця тут поруч, на розi. Я був би вдячний.

Олег пiднявся.

– Поiсти? – уточнив вiн. – Чи випити?

– І випити теж можна, – на обличчi Ігоря Вiталiйовича Клейнода проявилася здивована усмiшка. – Якщо вже ви такi ласкавi, то я сьогоднi на благодiйний фуршет для бездомних i бiдних не пiду. Тим бiльше, що там вiд колег по зубожiнню часто погано пахне.

– Добре, я зараз! – Олег рушив до дверей.