Палак

Мати, чорнява жiнка рокiв сорока, поставила вечерю й побiгла доiти овець та кiз, що залишились удома.

– Чому ти приiхав? – запитав Палак брата, розламуючи хлiб i наливаючи зi жбана молоко.

– Привiз сир. Але завтра я повертаюсь до табунiв, батька замiню, адже мають приiхати за даниною.

Палак запив сир молоком, проковтнув i сердито мовив:

– Скiльки можна працювати на царiв? Цiлими днями в роботi, а вони приiдуть i двi третини заберуть задарма.

– Чому задарма? Вони ж воiни, охороняють нас.

– Ага, i жирують у мирний час, а коли вiйна, то битись доводиться i простим сколотам.

Анахар прогнав сир молоком i сказав:

– Що ж поробиш, така наша доля.

– Що? Яка доля? Набридло все! – Палак ляснув себе по стегнi. – Все, поiду я до царя, наймусь на службу. Там простий дружинник живе краще, нiж найбагатший серед нас. Досить тих злиднiв. Ми працюемо, не покладаючи рук, з ранньоi весни та до пiзньоi осенi i ледь переживаемо зиму. Поiду, досить з мене.

– А як же ми? Батько вже втрачае сили.

– Ти замiниш мене на полi, а Скiл – тебе, йому вже чотирнадцять. Фалiя допоможе матерi – он вже яка дiвка.

– Але ж Фалiя доглядае двох молодших, – промовив Анахар, вiдламуючи ще шматок сиру.

– Ну, таких дiтей нагодуй та й роби своi справи.

– А що батько скаже?

– Та батько ще й радий буде, що одного рота позбувся. Менi вже вiсiмнадцять лiт, я вже дорослий i можу робити, що захочу.

– Роби, як знаеш, – сказав Анахар i припав до глека.

Наступного дня пiд вечiр Палак повiдомив батькам, що хоче iх покинути i шукатиме щастя в чужих краях.

Батько трохи подумав, а потiм довго розповiдав про службу у царiв, яка вона нелегка та небезпечна. Мати ж, коли почула новину, спочатку заголосила, а згодом лише тихо схлипувала.

Палак же, натхненно носився по селищi, вiдчуваючи швидку змiну у своему до цього одноманiтному життi.

* * *

Воiни царя не змусили себе довго чекати. Вони з’явились через два днi. Двiчi на рiк приiздили за даниною: весною за кiньми, а в кiнцi лiта за збiжжям.

Всi воiни були одягненi у високi гостроверхi шапки, шкiрянi або шерстянi жупани, вузькi полотнянi штани, що знизу заправлялись у короткi чоботи. При собi кожен мав лука, короткого меча, що називався акiнак, кинджала i бойову сокиру – сагару.

Гнур, що стояв на чолi загону, вже кiлька рокiв поспiль приiжджав по данину, тому його всi добре знали.