В неділю рано зілля копала

Не пiде – занедужае з туги, суму… Чуе, що хора з того, мусить iти… чого iй сидiти?

Пiде.

– За Раду хоче, щоб побив добре? – питае сухо Іваниха Дубиха i проникае циганку, яка мовчки слухае, очима.

– Та нехай, не боюся. А не найду, не стрiну нiкого, вернуся. Окрiм вас, панi (так звала Іваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нiкого в свiтi.

– А дитину як лишаеш? – питае Іваниха i вказуе на малу Тетянку, що таки вештаеться i собi поважно мiж обома жiнками, мов розумiе, що ii пiстунка вiдходить чи не назавше вiд неi.

– Ой! – зойкнула Мавра, розридавшись вголос. – Ой, не обтяжайте ще гiрше бiдне серце Маврине.

Одначе успокоiвшись по недовгiм часi, iшла. Люди, бачачи ii на вiдходi з торбами, переповненими якимсь зiллям та лахмiттям, смiялися вслiд за нею.

– А он, – ругалися, – Мавра йде вже знов у свiт. Іде шукати цигана-пару, ii одноi замало в селi. У вдовицi обгорнув ii сум.

Вона вiд’iдалася гiркими прокльонами, сиплючи при тiм iскрами погорди з чудових своiх чорних i сумних очей, i йшла.

Вертаючи по кiлькох мiсяцях, а iнодi i по роцi, по таких мандрiвках нараз пiд Чабаницю, втомлена i розчарована, ридала неповздержно з утiхи, побачивши пiдрослу пiд ii неприсутнiсть Тетянку, яка тiшилася нею бiльше, якби самою матiр’ю. А Іванисi Дубисi падала знов до нiг, як при вiдходi, i, цiлуючи ii колiна, молила:

– Приймiть мене знов до Тетянки, славна господине! Менi було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набiдилася лише мiж чужими, набралася лайок, упокорень, ругань i знов повернула, не подибавши нiкого.

Нi батька-матерi, нi про дитину не чула, нi про своiх людей не розвiдалася, нi про самого Раду – лише стiльки, що межи чужими людьми чудотворним зiллям торгувала… i то тут, то там поворожила… i от гостинця вам та душечцi своiй принесла. – При тих словах ставила якi-небудь звичайнi лакiтки, якi любила сама пристрасно iсти, перед поважну Іваниху Дубиху i ii малу доньку.

В кiлька рокiв по послiднiй мандрiвцi в свiт, саме як Тетянцi йшло на дванадцятий рiк, станула Мавра одного разу перед Іваниху Дубиху з просьбою дозволити iй вiдокремитися вiд неi i замешкати деiнде.

Іваниха Дубиха зчудувалася.

– Ви добрi для мене, мамцю-господине, – поясняла. – Ви i ваша голубка дорога, але сiльськi люди… вже надто допiкають, глузують тут в вашiм млинi з мене. – І з тими словами розплакалася на добре.

– Як-то глузують? – спитала Іваниха, знаючи добре, що з бiдноi нещасливоi глузували iнодi селяни, особливо чужi в млинi.