В неділю рано зілля копала

Марна, блiда, без краплi кровi в молодих устах, з понурими смутними очима, i знов зажила в Іванихи Дубихи.

Їi люди зникли своiм звичаем, як пiд землю пропали, а по дитинi так само, як i по них, не осталось слiду. Нiхто не знав нiчого. Не знав i не чув.

І не плакала вже Мавра бiльше. Знала – нiщо не поможе.

Виплакала сльози. Лиш очей своiх чудових, що сипали смутком, не пiдводила нiколи смiливо на людей. Соромно було. Чоловiк, родичi i своi люди викинули з-помiж себе, мов собаку, чужим людям на посмiховисько, а iй самiй на горе.

Та й що могло ще гiрше бути?

Осталась, як здавалося, на все у багачки Іванихи Дубихи i доглядала ii дитини. А що потрiбувала поживи для розбудженого раз материнського чуття, тож стала чи не другою матiр’ю для малоi Тетянки, бо з часом стала Тетянка нiби ii власною дитиною, i вона заспокоiлася, призабула власну свою дитину.

Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини, в якiй не прокинулася в нiй туга i привичка ii чудного люду – змiняти вiд часу до часу мiсцевiсть свого побуту, – забаглося предивною тугою поволiктися кудись в дальший свiт.

Тодi прощалася з дитиною, заливаючися гiркими сльозами, а Іванисi кланяючись, з руками, зложеними покiрно на грудях, низько до нiг, цiлувала ii колiна i руки i йшла. Іваниха Дубиха, що звикла до неi, полюбила ii за любов i щирiсть для своеi дитини, гнiвалася на неi… хоча вiдповiдно до своеi поважноi вдачi не словами, а очима i мовчанкою, i не пускала. Як сказано, вона любила осиротiлу циганку, а по-друге, була iй i вдячна за правдиво материнський догляд за дитиною.

– І куди тобi йти самiй однiй в далекий незнаний свiт? – докоряла. – Збожеволiла? Не гнiвиш ти бога, покидаючи отак легко хлiб-сiль, прив’язаних до себе людей i дитину? Пощо i чого пiдеш… i яким шляхом? Чи не кара господня се вдруге над тобою?

– Нi, – вiдказувала сумно циганка. Вона мусить iти в свiт, iй горить земля пiд ногами, ii спокiй неначе в незнану далечину вiд неi полинув i тепер заедно приманюе до себе. Вона мусить змiнити мiсце – оправдувалася.

Може, здибае батька-матiр, розвiдаеться тепер про них, може, кого хоч одного з своiх тодiшнiх людей побачить, зустрiне. Може, щаслива година злучить ii по роках з дитиною, з батьком-матiр’ю, а може, стрiнеться iз самим Раду… Вона знае, куди, коли цигани мандрують з Угорщини або Молдави, а коли вертають. Знае iх знаки, якi лишають по собi для других по деревах, камiнню при дорозi i т. п.

Вона мусить iти, щось не дае iй спокою.