В неділю рано зілля копала

– Та як же, не знаете, мабуть, i самi? – вiдказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пакаючи з неi голосно, причiм набирала вiдваги опиратися iнодi навiть i самiй Іванисi Дубисi. – Все, котрий зайде, – мовляла, – на ваше обiйстя, поглузуе з мене. «А ще довго будеш, – кажуть примiвками, – муку в млинi молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?» Побий iх сила божа, – закляла. – Або знов, що найгiрше жаль, бо се вже за вас i за мою доньку. «Обсипуеш ти добре, – питають, – хату Дубихи циганським зiллям, щоб багачi навiдувалися до ii доньки вже вiдтепер? Вона вже нiвроку, ади – пiдростае».

А другий каже: «Та де, – каже, – пiдсипуе. Якби сього вмiла, сама й собi б наворожила, аби приiхав чорний з шатра, бодай на старiй мiтлi, i засватав, бо ади, вже посивiла, дарма що очима свiтить, як чорний кiт з-пiд печi».

– От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разiв вiд людей – i чим рiк, то все бiльше. Не годна вже бiльше… А й вам неслава, що таке верзуть про ту, що живе в вашiй хатi, що вашу Тетянку вибавила й дозирае.

Нехай я уступлюся з хати, вони самi замовкнуть.

Іваниха розсердилася. Вона не довiряла цiлком циганцi, про яку знала, що в неi був хитрий розум i язик на мiсцi i вона вiдтинала кождому, хто посмiв ii прикрим словом подразнити, гiрше, як оса.

– Я тобi не вiрю, Мавро, – говорила, бажаючи тим способом вивiдатися правдиву причину постанови пiстунки своеi дитини. – Не вiрю я, Мавро. В тебе iнша причина, що хочеш нас покинути. Мене i мою дитину.

Лiпше скажи правду i не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами пiд час твоiх мандрiвок i хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так?

Мавра заперечила. Не до своiх людей вона хотiла. Як не вiднайшла досi батька-матерi, дитини, ба навiть i чоловiка-ворога та iнших людей – вiдтепер не найде, i iй вже байдуже. Вона не до своiх людей хоче, що викинули ii, молоду, як звiрюку з-помiж себе, знiвечили долю, – а спокою вона хоче i вiдтепер зажити по iхньому звичаю. Ось що.

– Та як се? – зчудувалася знов Іваниха Дубиха, що нiколи не зачувала подiбноi думки з уст Маври.

– Та ось так, – була вiдповiдь. Тут вона одна лиш циганка на все село, на всю гору Чабаницю, а здаеться, i поза Чабаницею, на всю околицю. Іванисi Дубисi не треба бiльше ii до Тетянки, бо Тетяна за два, за три роки буде доросла i стане дiвочити – отже, iй, Маврi, iншоi роботи треба, як годиться справедливiй циганцi.

– Та якоi ж роботи? – спитала знов Іваниха Дубиха.