Венера в хутрі

Часом трапляються мелодраматичнi iсторii, i тодi моя Миколая аж паленiе вiд лютi, до самих кiнчикiв вух. Вона пiдводиться з подушки, пiдпираеться рукою i каже менi так, наче це я той роман написав: «Вона не мае права так робити, чуеш?» – а сама мало не плаче.

Жiнки у цих романах, знаете, завжди страшенно шляхетнi, коли коханий у небезпецi, вони тут як тут, щоб жертвувати собою. Подумайте лишень! Чорти б iх ухопили! Якось була, щоправда, така сцена, де жiнка вiдступаеться вiд чоловiка, щоб урятувати дитину.

Дурна iсторiя, скажу я вам. «Сила материнськоi любовi», так вона, здаеться називаеться. Дурна iсторiя, але Миколая аж тремтiла з хвилювання i довго про нiяку iншу книжку й чути не хотiла.

Часто бувае стрибае вона з лiжка, жбурляе менi книжку просто в обличчя i показуе язика. І ми гасаемо одне з одним, як дiти. Я ховаюся за дверима й лякаю ii.

Або ж вона починае розiгрувати зi мною щойно прочитану iсторiю. Йде до своеi кiмнати. «Коли повернуся, то будеш моiм рабом». Потiм перевдягаеться султаншею, одним шалем обвивае стегна, а другим – голову у формi чалми.

Мiй черкеський кинджал – за пасок, уся оповита бiлим серпанком – i виходить до мене. Жiнка! Де там… Богиня!

А коли вона спала, я мiг годинами дивитися на неi, прислухатися до ii дихання. Часом вона зiтхала увi снi, i менi ставало так боляче, нiби я завдавав iй якоiсь муки, i страх охоплював мене, що вона, може, вже не моя, що вона померла. Тодi я кликав ii, вона сiдала в постелi, дивилась на мене великими очима, й смiялася.

Та найкраще iй вдавалася роль султаншi. Анi один м’яз не ворухнеться на ii обличчi. Коли я казав: «Але ж, Миколае!» – я пiдсмiювався з неi, вона ж тiльки зводила догори своi брови, упивалася в мене очима так, що я замалим почувався, мовби на палi. «Чи ти у своему розумi, рабе!» – i не було на те ради. Я був ii рабом, а вона повелiвала, як султанша.

Отак жили ми, мов пара ластiвок, сидiли рядочком й голубилися. Солодка надiя помножила нашу радiсть.

Та все ж, як боязно менi було за дружину. Я часто вiдгортав ii волосся з чола, просто так, i сльози пiдступали менi до очей. Вона розумiла мене, обнiмала за шию i плакала.

Проте все сталося так несподiвано, прийшло, як щастя. Я поiхав до Коломиi за лiкарем, а коли повернувся, вона простягнула менi на руках дитя.

Нашi батьки просто танули з радощiв, а челядь… гуляла й веселилася, всi були п’янi, а на стодолi стояв собi в задумi лелека на однiй нозi.