Венера в хутрі

І на прогулянки верхом вона також зi мною виiжджала. Я простягав руку, вона ставала на долоню – i вже була в сiдлi. Для верховоi iзди у неi була смушкова козацька шапка iз золотою китицею, що витанцьовувала на всi боки, а кiнь iржав, роздуваючи нiздрi, коли вона поплескувала його по шиi. Потiм я навчив ii обходитися з рушницею. Була у мене така маленька рушниця. Стрiляв нею горобцiв, коли був малим. Перекинувши ii собi через плече, вона бродила зi мною лугами й стрiляла перепелiв. Розкiш то була, скажу я вам, розкiш! Якось внадився яструб до моiх курей, вхопив у Миколаi з-перед очей чорну квочку з бiлим чубчиком.

Я чатував на нього. Аякже!

Одного разу повертався я вiд ями, де прикопують на зиму яблука. Аж вiн тут як тут. Ячить й кружляе над подвiр’ям. Я ж тiльки лаюся. І раптом пострiл. Яструб ще раз змахуе крилами й падае додолу.

Хто стрiляв?

Моя дружина.

– Бiльше не крастиме у мене квочок, – каже й прибивае птаха на дверях стодоли.

Приходить фактор[8 - Кожний великий власник маетку мав свого еврейського агента, родинного еврея, якого називали фактором.

], випаковуе своi манатки, голосно вайкаючи. Єврей тiльки зiтхае щоразу: «Строга панi!» – i цiлуе ii лiкоть.

Або ж iду до мiста. Йде панi старостиха[9 - Староста – королiвський службовець, який урядував у повiтовi. Посада вiдповiдала посадi австрiйського крайсгауптмана.] в блакитнiй сукнi з бiлими мушками. Мода е мода. Куплю i я таку саму. Моя Миколая червонiе.

Якось вибираюся в Броди, приводжу оксамиту всiх барв, шовки, хутра – та якi хутра! Серце ii мало не вискочить iз грудей, скажу я вам.

Але ж одяглася вона – очей не вiдiрвати!

Була в неi кацабайка[10 - Гуцульський жiночий верхнiй одяг.], зелена, справдi, соковито-зелена, оторочена сибiрською сiрою бiлкою – росiйська цариця не мала кращоi – а бiлка завширшки з долоню. І вся кацабайка пiдбита срiбно-сивим хутром, така м’якенька.

Бувало, лежала вона собi довгими вечорами на канапi, заклавши руки пiд голову, а я читав iй уголос.

Полум’я потрiскуе, самовар спiвае, цвiркун цвiркоче, шашиль шарудить, миша спокiйно гризе щось у кутку, бо бiлий кiт лежить собi на припiчку й пряде пiсеньку.

Читаю iй романи. У Коломиi, знаете, е випозичальня, та й у сусiдiв – у того чи iншого – знайдеться якась книжка.

Вона лежить iз заплющеними очима, а я у – фотелi, i лиш поглинаемо книжки. Довго не можемо заснути. Сперечаемося, чи дiстанеться героiня героевi, чи нi.