Історія лікаря Дуліттла, його незвичайного життя на батьківщині і надзвичайних пригод в чужих країнах

Однак вони ж усе одно захворiють, бо бабцi завжди дають iм забагато iсти. І дивiться, усi фермери в окрузi, у кого е кульгавi конi чи заслаблi ягнята, вони теж усi будуть приходити до вас. Ставайте лiкарем для тварин.

Коли Котяче М’ясо пiшов, папуга перелетiла з вiкна на стiл до Лiкаря й сказала:

– Цей чоловiк мае рацiю. Це саме те, що вам слiд робити. Стати лiкарем для тварин. Залиште дурних людей у спокоi – якщо вже iм бракуе мiзкiв, аби побачити, що ви найкращий лiкар у свiтi. Натомiсть подбайте про тварин – i вони це швидко зрозумiють.

– О, лiкарiв для тварин i так вистачае, – заперечив Джон Дулiттл, виставляючи горщики з квiтами на зовнiшне пiдвiконня, щоб iх поливав дощ.

– Так, iх багато, – вiдказала Полiнезiя. – Але жоден з них нiкуди не годиться. А тепер послухайте, Лiкарю, а я вам дещо розповiм. Чи ви знаете, що тварини можуть розмовляти?

– Я знаю, що папуги можуть розмовляти, – вiдповiв Лiкар.

– О, ми, папуги, можемо говорити двома мовами – людською i пташиною, – промовила Полiнезiя гордо.

– Господи-Боже! – вигукнув Лiкар. – Що це значить?

– Це означае «Чи каша все ще гаряча?» – пташиною мовою.

– Та що ти кажеш! Не може бути! – здивувався Лiкар. – Ти ранiше так зi мною нiколи не говорила.

– А що б це дало? – вiдповiла Полiнезiя, струшуючи кiлька крихт вiд печива зi свого лiвого крила. – Якби й була б говорила, ви б мене однаково не зрозумiли.

– Розкажи менi бiльше про це, – попросив Лiкар, увесь збуджений; i вiн метнувся до шухляди комода й повернувся iз записною книжкою й олiвцем.

– А тепер давай не поспiшаючи, а я буду записувати. Це цiкаво, дуже цiкаво, це щось абсолютно нове. Ану розкажи менi про пташину абетку для початку – тiльки повiльно.

Ось у такий спосiб Лiкар i довiдався, що тварини мають свою власну мову й можуть розмовляти одне з одним. І весь той день, поки йшов дощ, Полiнезiя сидiла на кухонному столi й диктувала йому пташинi слова, а вiн записував iх до свого нотатника.

Як вже наспiв час вечiрнього чаю, до кiмнати зайшов собака Джип, i папуга пiдказала Лiкаревi:

– Дивiться, вiн щось вам говорить.

– А менi здаеться, що вiн просто чухае собi вухо, – зауважив Лiкар.

– Але ж звiрi не завжди розмовляють ротом, – вiдповiла папуга, пiдвищивши голос i пiднявши брови. – Вони говорять своiми вухами, своiми лапами, своiми хвостами – усiм.