Сусід

Розлучитись. Роз-лу-чи-тися. Як його не смакуй i не обертай в устах – воно мертве. Чуже. Як дохлий тарган в ячменевiй кашi. Такого слова не було в моему особистому лексиконi. Я думала, що всi можуть розлучатись, геть усi – родичi, знайомi, незнайомi, знаменитостi i тi, про кого нiхто не знае, лише не я. Я ж нiчого не зробила для того, щоб почути те слово. Я зайвий раз не скандалила, не набирала зайвоi ваги, готувала iжу, хоч i не так, як його тета Стефа, а все ж смачну i поживну. Не занедбувала помешкання, систематично прала i хоч моя бiлизна й не була такою бiлоснiжною як в телерекламi, накрохмаленою i попрасованою як в тiеi ж тети, зате завжди лежала чистою i розкладеною на акуратнi купки.

– Що так? Що нi? – я потроху починала розумiти, про що вiн говорить.

– Розлучитись, але фективно, – Олег знову просiяв.

– Фективно, – знову паралiч в мiзках.

Мабуть все-таки краще без подарункiв, – чомусь саме в цю мить подумалось менi. Взагалi без подарункiв. І без сюрпризiв та несподiванок. Бо iнодi вони бувають такими, що можна й до кiнця життя не оговтатись.

– Це тебе тета Стефа надоумила? – спитала я перше, що прийшло на думку, але вже не приховуючи сарказму.

Навпаки – менi як нiколи захотiлось його поранити. Поранити? Нi, менi захотiлось його вбити…

– Ти вже все знаеш? Вона що, тобi телефонувала? – чоловiк виглядав на розчарованого.

– Що знаю? Ти можеш менi до пуття нарештi все пояснити? – я мало не плакала.

Готова була перейти на крик, аби таки вичавити з нього все, з чим прийшов, аби хоч якось врятуватись вiд невiдомостi, яка розступилася передi мною глибоченною прiрвою, якiй не було кiнця. Але говорила тихо, майже пошепки, бо боялася, що як тiльки-но пiдвищу голос, тiльки-но зачну кричати, то вже не зумiю спинитись. Не зумiю втримати в собi те, що стiльки лiт ходило за мною, що приховувала за усмiшкою ввiчливостi, що змовчувала в силу елементарного виховання.

Боялася, що доведеться тодi викричати йому просто в розсяяне обличчя про те, що менi остогидли порiвняння моiх здiбностей зi здiбностями жiнок в його родинi. З пляцками, струделями, ябчанками, заливанцями тети Стефи, з бiлоснiжними i накрохмаленими простирадлами його матерi i з вишиваними серветками та рушниками ще однiеi тети Ірени, яка одразу по вiйнi разом з чоловiком емiгрувала до Бразилii.