Сусід

Викричати нарештi в його по-дитячому невинне усмiхнене обличчя те, що я е така, яка е, i мене також можна поважати, незважаючи на те що моi батьки не були депортованими до таборiв i моя мати не була народжена на висланню. Але попри непоборне бажання йому про все це сказати, я добре розумiла, що просто так все це викрикнути не можна. Далi мусить бути наступний крок – повiдомлення, що бiльше такого ставлення до себе терпiти не буду. А далi? А далi саме те слово, якого в моему приватному лексиконi не було – розлучення.

А навiщо воно менi? Чи не всi чоловiки однаковi? Адже порiвняно з iншими мiй все-таки з освiтою, з добрими манерами, з такими-сякими заробiтками… А те, що квiтiв не даруе чи подарункiв… то хто iх кому даруе? Таке бувае тiльки в книжках або в кiно.

Аби остаточно не втратити контроль i здоровий глузд, вперто продовжувала вважати, що сцена, яка тодi розiгрувалась на кухнi, – злий жарт i Олег зараз розсмiеться, сяде на свое улюблене мiсце за столом i спитае як в нiчому не було, а що в нас на вечерю?

Що зараз встану i, наче нiчого не сталось, налию йому в тарiлку своеi улюбленоi овочевоi зупки, а на друге – тушкований шпiнат з куснем телячого стейку i салат, який через кiлька хвилин закiнчу.

І все зникне, розсiеться, забудеться як страшний сон.

– Все почалося з тети Ірени, – мiй жах продовжувався.

– Що з нею? – питаю, хоч менi насправдi байдуже. Саме так, як може бути байдужою жiнка, якоi нiколи в очi не бачила i тiльки з розповiдей знала про ii iснування та iснування вишиття, до якого менi не зрiвнятись.

Але мовчання було гiршим.

– Померла.

– Померла? – напевне сьогоднi це моя мiсiя – повторювати за чоловiком слова.

– Так. Саме про це я й намагаюся тобi сказати, – Олег полегшено зiтхнув.

– А не про розлучення? – квола спроба переконатись, що, можливо, це все-таки був страшний сон.

– І про розлучення також. Все мiж собою пов’язане, – терпляче.

Мовчала, лише дивилась на свого чоловiка i дрiбно тремтiла, немов загнаний у кут звiр. Намагалась нiчим не видати свого хвилювання, яке чомусь наростало i немилосердно збiльшувалось, як червона пляма вiд розлитого вина на гаптованому едвабом обрусi, образ якого раптом постав перед внутрiшнiм зором, хоч могла б поклястись, що нiколи досi того обруса на очi не бачила.

– Сьогоднi пiсля обiду позвонила тета Стефа i ледве стримуючи ридання попросила, аби я пiсля роботи заскочив до неi. Не питав у чому рiч – поiхав. З порогу подiлилась новиною, раз у раз втираючи сльози.