Сусід

Олегова тiтка й до нинi залишалась в цокольному поверсi свого будинку, хоч радянська влада неодноразово пропонувала iй виселення, як з примiщеня, що не вiдповiдае державним санiтарним нормам для проживання. Але жiнка кожного разу вiдмовлялась, мотивуючи тим, що колись же мусить наступить справедливiсть i iм повернуть весь будинок цiлком. Таким як його збудував дiдусь. Ось туди ми й ходили чи не на всi свята. І кожного разу ii теперiшне помешкання нагадувало всiм про те, як добре жилось колись. А в мене особисто тi вiдвiдини викликали спiвчуття i навiть якесь досi незнайоме i чуже вiдчуття сорому за цю вже немолоду жiнку, за себе, i ще за щось невiдоме.

– Та нi, нiчого не сталося. Тобто нiчого поганого, – Олег звузив очi, наче якесь сяйво неймовiрно разило його.

– То може ти вже нарештi скажеш в чому рiч? – не втрималась. Продовжую посмiхатись.

Дуже важко вiдмовитись вiд приемного сюрпризу, навiть якщо вiн тiльки витвiр твоеi уяви.

– Нарештi, – Олег просiяв, – нарештi ти зауважила, що я щось для тебе маю! – тiшився, мов мала дитина.

Та його щира, безпосередня радiсть була такою магнетичною i заразною, що я мимоволi встала й собi заусмiхалась на всi зуби. Бракувало лишень того, щоб ми, мов малi дiти закружляли, взявшись за руки чи заплескали в долонi.

– То вже показуй, не мордуй мене, – я пiдiйшла впритул до нього.

– Що показуй? – не менш щиро здивувався чоловiк, нiж до цього тiшився.

– Як, що? Те, що ти для мене маеш, сам же ж щойно сказав, – не вгавала я, розраховуючи, що його здивування, це все ще частина добре продуманого сценарiю.

– Та нi, Вiкторiе, ти мене не так зрозумiла, – Олег.

– А то по якому не так? – я не здавалась. – Ти що, нiчого не маеш?

– Маю, маю, – вiн спробував притулити мене до себе. Отак поблажливо, як малих дiтей, коли тi щось дуже вже розкапризувались.

Вiдсторонилась. Була заведена настiльки, що менi вже не до жартiв.

– Думаю, нам з тобою слiд розлучитись, – випалив Олег з таким захопленням, що мало не захлинувся вiд щастя.

– Розлучитись? – вiд глибини того шоку, в який мене зiштовхнула його пропозицiя, я могла тiльки повторювати, та й то тiльки останнi слова.

– Так, тобто нi, – вiн продовжував шкiритись, але менi вже не було смiшно.

Взагалi не знала, як менi було.