Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

За колонами i пальмами цiеi занадто розкiшноi вiлли очiкування переростало в хвилювання. Дворецький Грайс, великий жовчний чолов’яга, напрочуд мовчазний i з панами, i зi слугами, проявляв певний неспокiй, вештаючись у головнiй залi i споглядаючи у вiкно тераси бiлу дорогу до моря. Мерiон, сестра i домогосподарка адмiрала, з таким же орлиним носом, але ще зарозумiлiшим поглядом, була балакуча та гостра на язик, а в хвилюваннi голос ii ставав пронизливим, як у папуги. Донька адмiрала, Олiвiя, була смаглява та замрiяна, зазвичай вона неуважно мовчала, а то i журилася.

– Не розумiю, чому iх досi немае, – сказала старша ледi. – Листоноша бачив, як адмiрал iшов iз берега з цим жахливим Руком. І чому його звуть лейтенантом?

– Може, – сумно припустила панночка, – тому, що вiн лейтенант…

– Не знаю, навiщо адмiрал його тримае, – пирхнула тiтка, нiби мова йшла про покоiвку. Вона дуже пишалася братом i завжди називала його «адмiрал», але ii уявлення про флотську службу були не зовсiм чiткими.

– Авжеж, Роджер похмурий i мовчазний, – вiдповiла Олiвiя, – але це не завадить йому стати хорошим моряком.

– Моряком! – обурилася тiтка, знову вражаючи справжнiм папужим тембром. – Я iх уявляю iнакше. «Любила юнка моряка», як спiвали, коли я була молода. Тiльки подумайте! Нi веселощiв, нi хоробростi, нiчого. Вiн не спiвае, не танцюе матроських танцiв…

– Однак, – серйозно зауважила племiнниця, – i сам адмiрал танцюе не так уже й часто.

– Ох, ти знаеш, що я маю на увазi! – не вгамовувалася тiтка. – У ньому немае нi жвавостi, нi бадьоростi. Той секретар i то кращий.

Сумне обличчя Олiвii перемiнив ii гарненький смiх.

– Гаркер уже точно станцював би для вас, – зауважила вона, – i сказав би, що вивчився по книзi. Вiн постiйно все вчить… – дiвчина раптово замовкла i зиркнула на стиснутi тiтчинi губи. – Не втямлю, чому його немае, – додала вона.

– Я не про Гаркера хвилююся, – вiдповiла тiтка, встала i визирнула у вiкно.

Вечiрне свiтло давно стало з жовтого сiрим i тепер перетворювалося на бiле, у мiру того як мiсяць вставав над прибережною рiвниною, де виднiлися лише викривленi дерева навколо ставка та нижче, на горизонтi, стара рибальська таверна «Зелений чоловiчок». Жодноi живоi душi не було нi на дорозi, нi на рiвнинi. Нiхто не бачив нi чоловiка в трикутному капелюсi, котрий на початку вечора показався бiля моря, нi його ще дивнiшого супутника.